Рука Оберона - Роджер Желязни

Я мав над ним психологічну перевагу в тому, що володів більшою досяжністю, і ми обоє знали, що я міг застосувати більше прийомів і зробити це швидше. Бранд наближався до темної ділянки.

Ще кілька кроків… Я почув звук начебто бою єдиного дзвони, за яким послідував гучний рев. На нас раптом упала тінь, немов хмара тільки що закрила сонце.

Бранд підняв погляд. Думаю, я в цей момент міг би добратися до нього, але він був все ще в парі футів від заданого району.

Бранд опустив очі і обпалив мене поглядом:

— Чорт тебе забирай, Корвін! Це ж твоя робота, правда ж? — Закричав він.

Потім він кинувся в атаку, відкинувши всяку наявну у нього обережність.

До нещастя, я був у поганому становищі, так як відтіснив його, готовий тиснути на нього весь інший шлях назад.

Я був відкритий і не мав належного рівноваги. Навіть парируючи, я зрозумів, що цього буде недостатньо, і, вивернувшись, впав назад.

Я старався зберегти ноги на місці, коли звалився. Я приземлився на правий лікоть та ліву долоню.

Я вилаявся, так як біль була надто сильною, і мій лікоть ковзнув убік, зваливши мене на праве плече.

Але випад Бранда не потрапив в мене і всередині блакитного німба мої ноги все ще торкалися лінії. Я був поза досяжністю Бранда, хоча він все ще міг підрубати мені сухожилля.

Я підняв перед собою праву руку, яка все ще стискала Грейсвандір, і почав сідати. Коли я сів, то побачив, що червона формація, жовта по краях, оберталася тепер прямо над Брандом, потріскуючи іскрами і невеликими блискавками. Рев її тепер змінювався виттям.

Бранд взяв свій меч за ефес і підняв його над плечем, націливши в моєму напрямку. Я знав, що не зможу парирувати його, не зможу і ухилитися від нього.

Я подумки потягнувся до Каменя і до формації в небі.

Виник яскравий спалах, немов мізинець блискавки, що простягнувся вниз і досяг його клинка.

Зброя випала з його руки, а рука метнулася до рота. Лівою рукою він зціпив Камінь Правосуддя, немов зрозумівши, що я робив, намагаючись анулювати це, закривши Камінь. Дуючи на пальці, він подивився вгору.

Весь гнів відринув з його обличчя, замінившись виразом страху, що межував з жахом. Конус почав опускатися.

Тоді, повернувшись, він ступнув на зачорнену ділянку лицем на південь, підняв обидві руки і викрикнув щось, чого я не розчув через виття.

Конус впав на нього, але він, здавалося, став двомірним, коли він наблизився.

Його силует завагався, він почав зменшуватися, але це здавалося не стільки функцією справжнього розміру, скільки ефектом зростаючої відстані. Він зменшувався і зменшувався, і пропав лише за мить до того, як конус лизнув по займаному ним місцю. Разом з ним пропав і Камінь, так що я залишився без способу управляти тією штукою наді мною. Я не знав, чи краще буде не підніматися, чи відновити нормальну позу в Лабіринті. Я вирішив це питання на користь останнього, тому що цей вихор, здається, налітав на все, що порушувало нормальну послідовність. Я повернувся в сидяче положення і підібрався до лінії. Потім я нагнувся вперед. До того часу конус почав підніматися. У міру того, як він відступав, гучність виття знижувалася. Блакитні вогні навколо моїх ніг повністю зникли. Я обернувся і глянув на Фіону.

Вона жестом запропонувала мені підніматися і йти далі.

Я повільно підвівся, бачачи, що, коли я рухався, вихор наді мною продовжував розсмоктуватися. Вступаючи на ділянку, де недавно стояв Бранд, я знову використав Грейсвандір в якості провідника. Перекручені залишки меча Бранда лежали неподалік від протилежного краю темної ділянки.

Я подумки побажав, щоб існував якийсь легкий вихід з Лабіринту. Зараз здавалося безглуздим завершувати його. Але якщо ти ступив на нього, шляху назад не було.

Я вкрай косо дивився на спробу випробувати прохід по темній ділянці, так що я попрямував до Великої Кривої. В яке місце, гадав я, перенісся Бранд?

Якби я знав, то міг би скомандувати Лабіринту відправити мене слідом за ним, коли незабаром доберуся до центру. Напевно, Фіона про це здогадувалася. І все ж він, ймовірно, вирушив туди, де у нього малися союзники. Було б безглуздим справою переслідувати його наодинці. Я утішив себе, що, принаймні, я завадив його налаштуванню на Камінь.

Потім я ступив на Велику Криву. Навколо мене зметнулися іскри.

12

Після полудня сонце, яке хилиться до заходу, світить прямо на скелі зліва від мене, зберігаючи довгі тіні для тих, хто праворуч. Воно просочується крізь листя навколо моєї гробниці, і до деякої міри протидіє холодним вітрам Колвіра.

Я відпустив руку Рендома і повернувся розглянути людину, яка сиділа на лавці поруч з гробницею.

У нього було обличчя юнака з пробитої Карти, над краями рота пролягали складки, загальна втома у виразі очей і в положенні щелеп, які не були ще відображені на Карті.

Тому я впізнав його раніше, ніж Рендом представив:

— Це мій син Мартін.

Мартін підвівся, коли я наблизився до нього, міцно потиснув мені руку і вимовив:

— Дядько Корвін.

Вираз його обличчя лише злегка змінився, коли він промовив це, окинувши мене виразним поглядом.

Він був на кілька дюймів вище Рендома, але такої ж легкої статури. Підборіддя і вилиці у нього були спільного для них розкриву, та й волосся було схоже.

Я посміхнувся:

— Ти довго був відсутній, так само, як і я.

Мартін кивнув.

— Але я ніколи по-справжньому не бував в Амбері, — уточнив він. — Я виріс в Рембо, і в інших місцях.

— Тоді дозволь мені привітати тебе, мій племінник, з приїздом. Ти з'явився в цікавий час. Рендом, напевно, дещо розповів тобі про це.

— Так. Ось тому я попросив про зустріч з вами тут, на горі мені буде легше, ніж там, в Амбері.

Я глянув на Рендома.

— Останній дядько, з ким він зустрічався, був Бранд, — пояснив він. — І зустрілися вони при дуже поганих обставинах. Чи потрібно його за це звинувачувати?

— Навряд чи. Я сам недавно зіштовхнувся з ним. Не можу сказати, що це була найприємніша зустріч.

— Зіткнувся з ним? — Перепитав Рендом. — Щось я не розумію тебе.

— Він покинув Амбер і при ньому Камінь Правосуддя. Якщо б я раніше знав те, що знаю тепер, він би досі сидів у