Рука Оберона - Роджер Желязни

Я повернув геть і пішов по схилу до дороги, згадуючи, як проробив цей шлях раніше, напівпритомний, на четверіньках, з виступаючою з боку кров'ю.

Та ніч була трохи холоднішою, а сніг був і на землі і в повітрі.

Я пройшов неподалік від місця, де я сидів, намагаючись зупинити машину.

Спогади були злегка нечіткими, але я все ще пам'ятав тих, хто проїхав тоді мимо.

Я перейшов через дорогу і пройшов через поле до гаю. Відв'язавши Барабана, я всівся в сідло.

— Ми ще трохи проїдемо вперед, — повідомив я йому, — на цей раз не дуже далеко.

Ми попрямували назад до дороги і поїхали по ній, продовжуючи їхати далі після того, як минули мій будинок. Якби я не надав Біллу дозвіл діяти і продати мій будинок, купа компосту як і раніше була б там. Камінь теж був би в ній. І я міг би вже вертатися в Амбер з червоним Каменем на шиї, готовий спробувати те, що треба було робити. Тепер я повинен був відправлятися шукати його, якраз коли у мене виникло почуття, що час знову підтискає мене. Принаймні, тут у мене була сприятлива пропорція по відношенню до його ходу в Амбері. Я цикнув на Барабана і труснув повідком. Навіть так немає сенсу втрачати його.

Півгодини — і я був у містечку, їдучи по тихій вуличці в житловому районі, оточений з усіх боків будинками. У Білла горіло світло.

Я звернув на його під'їзний шлях і залишив Барабана у нього на задньому дворі.

На мій стукіт вийшла Аліса, на мить дивилася на мене, а потім вигукнула:

— Боже мій! Карл!

Через кілька хвилин я сидів з Біллом у вітальні зі склянкою на столі. Аліса знаходилася на кухні, зробивши помилку, коли запитала мене, чи не хочу я щось пожувати.

Білл вивчав мене, прикурюючи трубку.

— Твої способи йти і приходити як і раніше мають схильність бути ефектними, — зронив він.

Я посміхнувся:

— Відповідність стилю — це все.

— Та медсестра в поліклініці… Навряд чи хоч хтось повірив у її розповідь.

— Хтось?

— Згадувана мною меншість — це, звичайно, я сам.

— Що ж вона розповідала?

— Вона стверджувала, що ти пройшов в центр палати, став двомірним і просто розтанув, як личить старому солдатові на зразок тебе, з веселкоподібним супроводом.

— Симптом веселки може викликати глаукома. Їй слід було б перевірити зір.

— Вона перевірила, — відповів Білл. — Нічого аномального.

— О, тим гірше. Наступне, що приходить на розум, це неврологічне захворювання.

— Кинь, Карл. З нею все гаразд і ти це знаєш.

Я посміхнувся і пригубив віскі.

— А ти, — зауважив він, — виглядаєш схожим на якусь гральну карту, про яку я одного разу висловлювався, в комплекті з мечем. Що відбувається, Карл?

— Це все дуже складно, навіть складніше, ніж в останній раз, коли ми розмовляли.

— Це означає, що ти все ще не можеш дати мені пояснення? Я похитав головою.

— Ти виграв повністю оплачену турпоїздку до мене на батьківщину, коли все це скінчиться, — пообіцяв я. — Якщо у мене тоді все ще буде батьківщина. Прямо зараз час витворяє жахливі речі.

— Що я можу зробити, щоб допомогти тобі?

— Мені потрібна інформація. По моєму старому будинку. Хто цей хлопець, який влаштував там ремонт?

— Ед Уелле, місцевий підрядник. По-моєму, ти його знаєш. Хіба не він поставив тобі душ або щось в цьому роді?

— Так, він, згадав.

— Він сильно розширив справу, купив якесь важке обладнання. Зараз на нього працює багато хлопців. Я залагоджував його справи.

— Ти знаєш, кому він передав роботу над моїм будинком зараз?

— Так ось відразу — ні. Але за якусь хвилину я можу це з'ясувати.

Він поклав руку на телефон на краю стола:

— Мені подзвонити йому?

— Так. Але справа не тільки в цьому. Мене по-справжньому цікавить лише одне. На задньому дворі була купа компосту. Вона була там, коли я приходив у останній раз. тепер вона зникла. Я повинен обов'язково з'ясувати, що з нею сталося.

Білл трохи схилив голову вправо і посміхнувся, не виймаючи люльки з рота:

— Ти серйозно?

— Того разу я дещо заховав у цій купі, коли проповзав там, прикрашаючи сніг дорогоцінною рідиною зі свого тіла. Тепер я повинен його повернути.

— Що саме?

— Рубіновий кулон.

— Безцінний, треба думати?

— Ти маєш рацію.

Білл повільно кивнув:

— Якби це був хтось інший, я б запідозрив розіграш. Скарб в купі компосту… Сімейна реліквія?

— Так. Сорок чи п'ятдесят карат. Оправа проста. Важкий ланцюг.

Білл вийняв з рота люльку і тихо присвиснув:

— Ти не заперечуєш, якщо я запитаю, навіщо ти його туди поклав?

— До речі, якби я цього не зробив, то був би зараз протухлим небіжчиком.

— Вельми вагома причина.

Білл знову простягнув руку до телефону.

— Домом у нас вже цікавилися, — зауважив він. — Дуже непогано, оскільки я його ще не рекламував. Хлопець почув від когось, хто прочув ще від когось. Я показав йому будинок цим ранком. Він подумає. Ми можемо продати його вигідно і швидко.

Він почав набирати номер.

— Почекай, — зупинив я його. — Розкажи мені про нього.

Білл поклав трубку і підняв погляд:

— Худорлявий хлопець, рудий, з бородою. Заявив, що він художник і хоче купити будинок в сільській місцевості.

— Сучий син! — Вилаявся я.

Аліса увійшла в кімнату з підносом.

Вона видала співучий звук і посміхнулася, подаючи його мені.

— Всього лише пара бутербродів з котлетами і залишки салату. Хвилюватися немає через що.

— Спасибі. Я ось-ось готовий був з'їсти навіть старого коня. У мене було б після цього недобре на душі.

— Мені видається, що він і сам був би не надто цим задоволений, — вимовила Аліса і повернулася на кухню.

— Купа компосту була ще там, коли ти привів його в будинок?

Білл закрив очі і наморщив лоба.

— Ні, — через хвилину відповів він. — Двір був вже очищений.

— Це вже дещо, у всякому разі, — зрадів я.

Після чого взявся за їжу.

Білл зателефонував і кілька хвилин розмовляв. Я вловлював загальний зміст бесіди за його словами, але вислухав повний звіт, після того, як він повісив трубку. За цей час я прикінчив їжу і залив її тим, що залишалося в склянці.

— Йому було вкрай неприємно бачити, як даремно пропадає хороший компост, — повідомив Білл, — тому він занурив купу в свій «пікап» всього лише позавчора і забрав