Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Кохання любить гарне тло, але тоді я цього ще не знав, і, мабуть, тому мене спіткала ще одна поразка в житті; я був легковажний, надто вірив власному почуттю, а то була помилка, яку я усвідомив тільки тепер; тут, у темній загратованій кімнаті «Какаду», я зрозумів і те, що мене ніколи по-справжньому не кохали, а почуття наше, надто рано зазнавши суворого випробування, не витримало його; та я не жалкую, що воно так несподівано скінчилось, адже якийсь час, хоч і недовго, я був щасливий і зберіг у своїх спогадах все найкраще, що було між нами, а цього вже ніхто й ніщо в світі не зможе в мене відняти.

Ми познайомилися в поїзді; виявилося, що обоє їдемо до того самого міста, домовились про зустріч, потім бачилися щодня, сходячись завжди в одній кав’ярні, нарешті я привів її в будинок біля тополевої алеї, до своєї маленької кімнатки на мансарді, де жив та іноді потроху працював у вільний від завдань час, а в того, чиє життя — боротьба, його не так і багато. Мої полотна їй дуже подобались, вона любила гострий, але приємний запах олійних фарб, яким просякли всі кутки майстерні, повітря, що ним ми разом дихали, меблі, якими користувались, навіть постіль, в яку спочатку так охоче лягали; маленька, завішана полотнами майстерня солдата, що мріяв присвятити себе мистецтву, перетворилась на острівець тиші, спокою і спочинку у величезнім океані навколишнього світу; але з часом безтурботний, погідний настрій почав розвіюватись, і та сама кімнатка стала першим приводом для нескінченних сутичок, що, зрештою, привели нас до взаємної неприязні й нетерпимості; вони з кожним днем зростали, врешті ми зробилися зовсім чужі одне одному й самі шукали приключки для сварки; будь-яка, навіть зовсім незначна подія переростала в трагедію, сповнювала нас ненавистю, безперервно точилися болісні суперечки про те, хто винен, — а винні були ми обоє, та кожен з нас завжди вмів виправдати свою власну нездатність і нехіть до спільного життя в тісній, захаращеній меблями та каструлями кімнатці, де доводилося й куховарити на електричній плитці, і кожний день, кожна година, кожна хвилина наближали остаточний розрив.

У вухах мені досі звучали її слова: «Алеку, все це не має жодного сенсу. У нас з тобою різні інтереси, різні вимоги до життя. Ми не підходим одне одному».

«Люба моя, — відповідав я їй. — Якщо є кохання, ми в усьому дійдемо згоди, кохання допоможе нам пережити все, навіть якщо світ буде таким, яким ми бачимо його щодня».

«В цій кімнаті? — глузливо питала вона. — В цій кімнаті, де ми задихаємось, де ледве вистачає місця для твоїх книжок, мольберта, картин і ліжка? Я не можу оселитися з тобою в цій кімнаті й не хочу все життя їздити до тебе трамваєм».

«Або рикшею, — пробував жартувати я. — Якщо нас ще зв’язує щось, то саме ліжко, але тепер навіть у ліжку ти з кожним днем робишся все байдужішою. Ти все більше віддаляєшся від мене. Я стаю тобі зовсім чужим. Навіть тіло твоє сторониться мене, воно вже не таке ласкаве, як колись, у перші дні нашого кохання».

«Це не моя вина. Тут я не можу бути такою, як колись».

«Такою, як у перші дні нашого знайомства, — підказував я. — Тоді я був для тебе загадкою. Щодня ти відкривала в мені щось нове, але з кожним днем втрачала до мене інтерес, все частіше бачила мої вади і все рідше помічала те, що могла б цінувати».

«Це не моя вина!»

«Авжеж, люба, — згоджувавсь я з болем. — Безперечно, ти, як завжди, маєш рацію. Коли кохання вмирає, винен завжди чоловік».

Я сиджу в темній загратованій кімнатці «Какаду», чекаю Монтера, згадую всі розмови, які годинами провадив зі своєю дівчиною, намагаючись врятувати бодай те, що можна було ще врятувати, — та всі мої старання пішли намарне; розрив був для мене дуже болючим, хоч я й розумів, що іншого виходу в нас немає, а тепер я вже трохи заспокоївся, щогодини з’являлися все нові можливості, їх можна було використати або відкинути, але так чи так на них доводилося зважати, кожен день ніс із собою передчуття нової зустрічі, спокушав і надив облудною надією на здійснення всіх досі не справджених мрій.

Я подивився на годинник, у присмерку світляні стрілки показували цифри п’ять і одинадцять — за п’ять хвилин п’ята, час плинув страшенно повільно. Монтера все ще не було, і я почав розмірковувати над тим, як просто спинити плин часу; я міг би це зробити в будь-який момент, коли б не моє презирство до легкої смерті; крім автоматичного пістолета, я мав при собі ще й отруту, маленьку ампулу ціаністого калію — отрута річ певніша, вона діє безвідмовно й блискавично. Я був готовий до того, що може настати хвилина, коли вона мені знадобиться; я, солдат, який щодня дивився у вічі смерті, не уявляв межі власних можливостей, не знав, що здатне мене зламати, — це міг бути біль, а могло бути й бажання за всяку ціну зберегти життя; досі мені ще не доводилось переступати порога катівні, я не знав, як триматимусь у годину лютих фізичних мук, адже мене ще ні разу не допитували, досі я спритно вислизав із наставлених сілець, але це могло трапитись, і тоді маленька ампула ціаністого калію стала б моїм спільником, врятувала б мене, якби я потрапив у безвихідь. Те, що я міг вибрати рід смерті, додавало мені рішучості, рука моя ні разу не затремтіла, око ніколи не губило цілі, нерви витримували будь-яку напругу, я був спокійний, бо мав надійного спільника, а до моєї героїчної відчайдушності потроху долучався бойовий досвід.

Я ніколи не переоцінював своїх сил, завжди був у повній готовності, сторожкий і зібраний, мов людина, що поставила на кін усе, мов гравець у покер, що тягне свою останню карту, — я, комівояжер смерті, для котрого життя стало грою, найазартнішою з усіх ігор, які я знав; а я любив іти ва-банк і, навіть програючи, не почував себе переможеним, бо вважав, що можна програти багато битв, але програти війну не можна.

Якби вона знала, ким я був насправді, може, все у нас склалося б інакше, але я розкрив перед нею лише одну сторону своєї біографії, їй було відомо, що я художник і мистецтво — моє покликання, єдина життєва мета.

Спочатку це здавалося їй цікавим; ця міщанка з психологією крамарки навіть