Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Яка там ферма! — засміявся Сето. Он нашу ферму вода понесла!

Дід кинувся до річки.

«Ферма» справді відпливала. Крихітні гусенята, каченята й лиски, опинившись у своїй стихії, з радісним пищанням захоплено пливли за течією. Вода відносила їх далі й далі, а стурбовані квочки метушились на березі, немовби закликаючи допомогти їм врятувати життя дивних пташенят.

Читачу, проїжджаючи в червні через Семенівський перевал, ти не зможеш стримати свого захоплення, побачивши озеро Севан. Як би ти не квапився, зупинишся, щоб помилуватися незрівнянною красою водяної лазурі, що перебуває в спокійних обіймах гір.

Чудовий Севан о цій порі року! Завжди оголені і похмурі гори навколо озера в червні одягаються в пишне зелене вбрання, прикрашаються безліччю квітів. І коли дивишся на Севан, два різко відмінних у своєму забарвленні відтінки тішать око: безкраїй блакитний простір водяної гладіні і смарагдова зелень гір, що біжить від озера вгору, до самого неба.

Одного такого червневого ранку на схилі гори, яка нависла над селом Лчаван, сиділи знайомі нам хлопці і милувалися чудовою мирною картиною, що розкинулася перед ними.

Колгоспний сторож Асатур, постійний супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців птахівницької ферми.

Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.

Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим серпанком. Здавалося, мати-природа одягала ніжне покривало на свою улюблену дочку — казкову сплячу красуню.

Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!..»

— Ну, чи не насмішка природи це, Армене? — запитав Камо.

— Що?

— А те, що наше село гине без води, а там, внизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!

Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані й сумні: почалися засушливі дні.

— Що не говоріть, — сказав після короткого роздуму Армен, — вода в озеро Гіллі звідкись надходить. Ти сам подумай, Камо: звідки в Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, якраз під нашими полями є якісь підземні води, адже там грунт м’який, вода швидко просочується, утворюючи цілі водоймища.

— Розкопати б, вивести нагору, — сказав Камо.

— Ну й вигадали — воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її підняти, — втрутився дід.

— Що ж, і піднімемо! — спалахнув, як завжди, Камо. — Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже піднімають воду озера Айгер-Ліч і Зангу вище від села Канакер.

— Це так одразу не робиться, а вода нам зараз потрібна… — говорив Армен.

— А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, — додав Грикор.

— Правда, і вже досить далеко втекло, — підтвердив Камо. — На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?

— На три метри.

— Всього? І так багато землі звільнилося з-під води?

— Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану’ найбільше — п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.

— Шкода! — зітхнув Камо. — Така краса зникне!..

— Звичайно, шкода! Але тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами. зеленими виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях; поміститься сто сіл.

— Ого, сто сіл!.. Як же так?.. — вигукнув Грикор.

— Дуже просто. З-під озера буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі. На такому просторі можна сто сіл заселити з стома тисячами населення. — Трохи помовчавши, Армен замріяно промовив: — Тоді вже буде комунізм… Коли нам буде по 40 років, ця долина вкриється привітними селами, невимовної краси мічурінськими садами, які вкутають зменшене озеро ніжнозеленим килимом… Це буде найкращий у світі курорт…

— Цікаво, що знайдуть на дні нашого Севану[4]?.. Можливо, селище первісної людини… Або бивні величезного мамонта близько трьох метрів завдовжки. Я бачив такий бивень у музеї. Вчені знайшли його в полі поблизу Ширака. Ні, ти тільки уяви, Армене, тепер у Шираку суворі зими з метелицями лютують, а раніше там жили мамонти, — збуджено розповідав Камо.

Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь в їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати. А телята все намагалися, противні, піти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи па одній нозі, бігав, кидаючи камінням в телят, які порушували заборонену межу:

— Ого-го, капосні! і як вони розуміють, що пшениця смачніша за просту траву?

— Але ж і земля на місці озера! Золото, справжнє золото! — мовив з запалом старий мисливець, дивлячись на молоді стеблинки, які проросли на полях, нещодавно залитих водою. — Там пшениці вже у ваш зріст, діти.

— Так, не земля, а золото! — підтвердив Камо. — А торішній урожай картоплі в Норадузі, на тому березі Севану, кажуть, побив світовий рекорд. Чи не так, Армене?

— Аякже, майже світовий рекорд побили — по вісім тисяч пудів з гектара зібрали!

— Я бачив картоплю! — захоплено підхопив Грикор. — Кожна картоплина з доброго