Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Як це? — здивувався Армен. — Чому ж кажуть, коли бджоли рояться, — «відрійок одсівається»? Що — молоді бджоли одділилися від старих і зі своєю новою маткою шукають пристанище?

Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуси і погладив бороду:

— Гм… — буркнув він. — Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає. Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батька-матір… Але бджола випустить а вулика своїх кволих і недосвідчених діток не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якесь нещасне сонне зайченятко, схопить за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво потрібно розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте вулик, погляньте — місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну. ось тепер я вас і запитаю: кому — старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?

— Звісно, старим, — в один голос відповіли діти.

— Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.

— І нічого з собою не беруть? — здивувалась Асмік.

— Нічогісінько!

— Які ж добрі батьки! — вигукнула Асмік, захоплена розумною поведінкою бджіл.

— А дику бджолу можна приручити? — запитав Камо.

— Ого, ще й як! Добудь-но стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду — побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів, у погоні за куницею, бродив я горами, лісами, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, приміром, знаходив — куниця шлях показувала. Це ж вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і — прокинутися не встигне! — приб’ю. Шкуру до пояса привішу, мед складу в відро, бджіл — в папаху і додому. І які ще бджоли!

— А яка бджола краща: дика чи домашня? — зацікавився Грикор.

— Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! — за мисливською звичкою перебільшував дід. — Дика бджола хороша тим, що волохата — значить, легше переносить холод. Ніжки в неї довші, крильця довші — отже, може летіти довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нікому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!

У Грикора засвітилися очі.

— Невже я гірший за куницю! — скочив він з місця. — Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу — і в колгосп… Ви тільки роти розкриєте. Вставайте, ну, ходімо!

Дід лише рукою махнув:

— Але ж це поруч з «воротами в пекло».

— Ну й нехай поруч, а нам що?

— Дідусю, рідненький, дідусю! — благала Асмік. — Ходімо, покажи нам, хоч здалеку покажи!

Старого мисливця нарешті умовили.

— Гаразд, ходімо. Тільки умова: здалеку поглянете, — сказав дід.

Він підвівся і дбайливо уклав бороду в архалук. Підвелися й діти. Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Правління колгоспу ще з весни призначило Анаїд доглядати за птицею, і тепер вона була в ролі штатного працівника «Дослідної птахівницької ферми».

— Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? — запитав Камо.

— І що-небудь поїсти, — тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

— Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! — гукнув навздогін йому Камо.

— Заодно нам треба буде обстежити гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду! — замріяно сказав Армен.

— Вода?.. Вода — мрія. Наші діди помирали з словом «вода»… Легко сказати— знайти воду. Піди знайди! — безнадійно махнув рукою дід Асатур.

— Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори чи знайдемо там джерела, що дають воду озеру Гіллі? — запитав Армен. — Як ти гадаєш, дідусю?

— Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? — розсердився старші мисливець. — Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне — водяну жилу знайти, перехопити… А от нема!

— Все «нема» та «нема». Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

— А вірьовки? — запитав Камо.

— Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Лише нагримали. Та головне я приніс — тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! — і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: — Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

— От молодчина! — засміялась Асмік. — Здогадався.

— А кирку ти навіщо приніс? — запитав Грикора дід Асатур.

— Вчені без кирок по горах не лазять, — відповів Грикор серйозно. — Не бачив хіба?

— Ну, годі! — скомандував Камо. — Пішли!

Так почалося їхнє перше сходження на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару — Бджолиної скелі.

Здавалося,