Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
— Ось так, моє пташеня! — нарешті вгамувався Крейцберг. — Це — на перший раз. Невеличка розминка… То, може, повечеряємо з тобою сьогодні?
Гестапівець відпустив Жервезу, проте дівчина й далі сиділа з незручно закладеними за спину руками, сльози текли по її щоках чорними від туші струмочками.
Нараз задзеленчав телефон, і Крейцберг відступив од Жервези.
— Де Аста? — запитав.
Пиката жінка виступила з-за гестапівців. Зіпхнула з стільця Жервезу, зняла трубку.
— «Поло» слухає… — проспівала несподівано тонким голосом. — Мосьє Кана? Хто говорить? Кажете, дзвоните вже втретє і полковник Кьопф незадоволений? Перекажіть полковникові: мосьє Кан… так, і мосьє Дюбюель іще не повернулися. Обов'язково передам. — Вона поклала трубку й подивилася на Крейцберга, певно, чекаючи схвалення. Той кивнув.
— Правильно, Асто, — пробурмотів і наказав гестапівцям: — Обшукати!
Лише тепер Жервеза, нарешті, до кінця збагнула все, що сталося. Витерла щоки, сказала з гідністю:
— Не розумію, що тут відбувається… Але прошу врахувати — я ні в чому не винна.
— Помовч, пташеня, — ліниво кинув Крейцберг. Напад люті в нього вже минув. — Сідай, — показав на стілець у кутку, — з тобою вся розмова попереду.
Через годину Крейцберг упевнився, що вони нічого не знайдуть, однак спокійно дочекався кінця трусу. Наказав залишити в приміщенні фірми засідку й повіз Жервезу в гестапо.
Увечері Крейцберг наказав привести мадемуазель Пейрот до спеціальної кімнати для допитів. Гестапівці кинули дівчину на довгий дерев'яний тапчан, прикрутивши до нього руки й ноги.
Крейцберг сів поруч, мовив мало не співчутливо:
— Ти гарна, пташеня, і тобі протипоказані батоги, і все ж ти їх скуштуєш, коли не казатимеш правди.
Жервеза блиснула на нього потемнілими очима.
— Я не знаю, чого ви хочете від мене…
— Де Кан?
— Я вже казала: він повідомив мене, що їде до Гавра. Більше я нічого не знаю.
— А Дюбюель?
— Мосьє Дюбюель телефонував учора вдень із Марселя. Сказав, що виїздить.
— Що він питав у тебе?
Жервеза наморщила чоло, пригадуючи. –
— Казав, що забув записника на підвіконні… Але його там не було.
Крейцберг кивнув гестапівцям.
— Підсвіжіть її пам'ять!
Один молодик виплюнув недопалок просто на підлогу. Приступив до Жервези. Батіг засвистів, здавалося, лише на якусь невловиму мить пристав до тіла; гестапівець уміло смикнув його, здираючи шкіру — на тілі залишилась блідо-рожева смужка, поступово червоніючи, наливаючись кров'ю. Дівчина навіть не закричала, бо їй перехопило дух, — застогнала, уткнувшись обличчям у тапчан.
— Дивись мені у вічі! — наказав Крейцберг, однак Жервеза не підвела голови.
Крейцберг схопив дівчину за волосся, смикнув щосили й дав ляпаса, лише тоді Жервеза глянула на нього, промовила докірливо:
— Я ж відповідаю на всі ваші запитання…
— Так ти мені більше подобаєшся. Скажи, як стояли на підвіконні вазони весь час?
— Азалія і бегонія? Мосьє Дюбюель теж запитував про це.
Крейцберг зробив знак, і знову засвистів батіг. Тепер Жервеза закричала й ударилася головою об тапчан.
— Ну? — нахилився над нею гауптштурмфюрер. — Це ти переставила вазони?
— Я не торкалася їх.
— Що ж, я тобі повірю. Якщо казатимеш правду, відпустимо тебе. Де можна знайти Кана? Він у Парижі чи виїхав?
— Я знаю лише, що мосьє Кан поїхав до Гавра.
— Ти вже казала це, і я раджу не брехати.
— Я знаю паризьку адресу мосьє Кана. Вулиця Дантона…
— Ми знаємо її не гірше, ніж ти. Тільки Кан чомусь не з'являється дома.
— Певно, затримався в Гаврі.
— Знущаєшся? — недобре посміхнувся Крейцберг. — Зараз ти назвеш нам адреси всіх ваших конспіративних квартир, інакше…
Жервеза заплакала.
— Чого ви хочете від мене? — Нараз вона подумала, що гестапо натрапило на слід П'єра чи в якийсь спосіб дізналося про її зустріч із П'єром і запідозрило всіх працівників «Поло». Тож вона мусить взяти вину на себе. Все одно не знає, де П'єр і не зможе виказати його. Останню звістку від П'єра Жервеза одержала три місяці тому. Хтось подзвонив їй і сказав, що П'єр вітає її і мріє про побачення. Жервеза довго дихала в трубку, перш ніж зуміла відповісти.
«Де він?» — лише й запитала.
«Він з французами, — відповів невідомий. — І я змушений розпрощатися з вами, мадемуазель».
«Чекайте! — мало не закричала Жервеза. — Перекажіть П'єрові, що я кохаю його. Я хочу бачити його, візьміть мене з собою!»
Невідомий тихо засміявся і дав відбій, а Жервеза сиділа, дивилася на трубку, звідки долинали короткі гудки. Було таке відчуття, наче побачила П'єра. Тільки чому те побачення таке коротке?
Жервеза подивилася просто в вічі Крейцбергові. У неї стане сили волі, щоб нічого не сказати, і П'єр може бути спокійний.
Але чому її розпитують про Кана й Дюбюеля? Про двох комерсантів, колабораціоністів, бошівських запроданців? Правда, і Кан, і Дюбюель добре ставилися до неї, люди вони симпатичні, та чи можуть бути симпатичні ті, хто співробітничає з гітлерівцями? Можливо, вони — звичайні спекулянти, дурили всіх, у тому числі й бошів, через те гестапо й зацікавилося фірмою «Поло». Та, зрештою, яке їй діло і до Кана, і до Дюбюеля, вона мусить мовчати, бо порядні люди в гестапо мовчать, принаймні доки витримають. Та чи витримає вона?
Жервеза дивилася на Крейцберга, бачила, як ворушаться в нього губи, та не чула слів — нараз її спину обпалило знову, і вона знепритомніла.
