Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
Прослухавши запис розмови між Дюбюелем і Жервезою Пейрот, штандартенфюрер Беккенбауер втупив важкий погляд у Крейцберга.
— Що скажете, гауптштурмфюрер?
— Цей бовдур Берг мусив вимкнути лінію, коли Дюбюель запитав про вазони. Французові було важливо дізнатися, чи стоїть там азалія. Можливо, якийсь умовний сигнал…
— Не можливо, а точно.
— Але ж, штандартенфюрер, Берг завжди ретельно виконував наші завдання, і ви самі не раз хвалили його.
— Не спихайте з хворої голови на здорову!
— Але ж ви не можете сказати…
— Можу! — обірвав Беккенбауер. — Ви заповняли, що можливість сигналізації з вікон фірми виключена. І все ж Кан перед тим, як утекти, переставив горщики з квітами, ось нам і сигнал.
— Два горщики стояли і стоять на вікні, — розгублено промимрив Крейцберг. — А я не знаюся на квітах…
— Мусите знатися, — заперечив Беккенбауер, наче б сам ніколи не переплутав азалії з бегонією.
— Дюбюель сказав, що виїжджає з Марселя денним поїздом, — почав Крейцберг. — Ми «устрінемо його на вокзалі…
— Ви справді ще вірите в це?
— Чому б ні?
— Що ж, почекаємо…
Коли марсельський поїзд підійшов до перону, його швидко й непомітно оточили гестапівці. Усіх без винятку пасажирів пропустили через контрольний пункт, і Крейцберг особисто переглянув документи кожного. Вже впевнившись, що програв, наказав обшукати порожні вагони, сам пройшовся вздовж поїзда, заклавши руки до кишень і ні на кого не дивлячись. Отак-от безглуздо закінчити кар'єру в тридцять сім років! Попереду були чудові перспективи: дядько Крейцберга, який обіймав високу посаду у відомстві обергрупенфюрера СС Освальда Поля, обіцяв йому всіляку підтримку. Він навіть натякнув, що зможе влаштувати племінника комендантом великого табору, а це, окрім усього іншого, — золоті коронки, корпуси від годинників, персні…
Крейцберг уявив, як Беккенбауер писатиме рапорт, як відішле його до Берліна, як прийде звідти наказ — відправити гауптштурмфюрера СС Ганса Крейцберга на Східний фронт, під кулі росіян, у їхнє снігове безмежжя.
Злість стиснула горло. Невже кінець? Але злість — поганий порадник.
Крейцберг і раніше знав, що Дюбюель не приїде, тільки дурень не зрозумів би справжнього змісту його розмови із секретаркою «Поло», але ще десять хвилин тому мав шанс чи півшансу із сотні, тепер — жодного.
Чому жодного? Адже в їхньому розпорядженні величезний список різних осіб, складений на основі прослуханих телефонних розмов і реєстрації відвідувачів «Поло». Не список, а цілий довідник, можливо, в нього потрапив хтось із інформаторів або зв'язкових, а через зв'язкового іноді можна вийти на резидента.
Беккенбауер зустрів Крейцберга глумливою посмішкою. Підсунув йому теку.
— Ознайомтеся, будь ласка, тут дані «команди Ланвіца». І знаєте, що цікаво: вчора дві з трьох рацій, які Ланвіц вважає за російські, не вийшли в ефір. Сьогодні також.
Крейцбергові не треба було пояснювати, що це означає: після зникнення Кана й Дюбюеля зменшився потік інформації, обірвалися зв'язки, і, певно, остання рація також незабаром припинить роботу. Це ще раз підтверджувало, що фірма «Поло» була російською резидентурою.
— Але вже сам факт, що дві рації з трьох замовкли, свідчить на нашу користь, — почав Крейцберг упевнено. — Я переконаний, що невдовзі заціпить і останній.
— Але ж і радисти, і Кан з Дюбюелем залишаться. Як по-вашому, скільки часу їм треба, щоб знов налагодити постачання Москви інформацією?
Крейцберг нічого не відповів: Беккенбауер таки має рацію. Подумав трохи й мовив похмуро:
— Краще б цей Ланвіц узяв хоча б одного російського радиста. Скільки він уже морочиться в Парижі із своїми «майбахами»?
— Так, — підтримав його Беккенбауер, — пеленгатори Ланвіца просуваються вперед повільніше за черепах. Я відзначу це в рапорті групенфюрерові. Та кожному своє.
«Так, коленому своє, — із злістю подумав Крейцберг, — і я хотів би знати, як ти ловитимеш російських шпигунів без мене…»
Він виструнчився й сказав офіційним тоном:
— Негайно треба заарештувати секретарку фірми «Поло» Жервезу Пейрот. Можливо, вона крутить нам голову, та й взагалі допит не завадить.
Штандартенфюрер теж так вважав, але завагався:
— Ви пропонуєте поставити на фірмі крапку? Чи не передчасно?
— Навіщо ж? Посадимо там нашу жінку. Нехай відповідає на дзвінки й приймає відвідувачів.
— Дійте, гауптштурмфюрер, я не заперечую.
Мадемуазель Пейрот зустріла Крейцберга однаковою для всіх відвідувачів усмішкою.
— Чим можу прислужитися? На жаль, директор фірми у від'їзді, та якщо треба щось переказати…
Гауптштурмфюрер обернувся до агентів, що стовбичили в нього за спиною. Підморгнув.
— Чули? Вона може переказати… А де мосьє Дюбюель?
— Уже мусив повернутися, але десь затримується.
— Так само, як і директор?
— Мосьє Кан виїхав у Гавр.
— Цю байку ми вже чули по телефону. — Крейцберг підійшов до вікна, переставив вазони на підвіконні. Тепер і вночі відрізнив би азалію від бегонії. Сів навпроти секретарки. Мовив, нахабно посміхаючись: — Моє гарне пташеня, колись ти відмовила мені в побаченні. Може, сьогодні знайдеш годинку?
Жервеза відповіла, не відводячи погляду:
— Ні.
— Навіщо так категорично? А я певен, що ти подаруєш мені сьогоднішній вечір.
Жервеза схопила трубку.
— Я дзвонитиму в поліцію!
— Нікуди ти не дзвонитимеш. — Крейцберг натиснув на телефонний важіль. Показав жетон. — Гестапо, моя пташко, ми змушені заарештувати тебе.
Мадемуазель Пейрот, не випускаючи трубки, злякано відсахнулась.
— Але які ви маєте підстави, панове?
Крейцберг вирвав у неї трубку, кинув на важіль. Нахилився, зазирнув зблизька у гарні голубі, стемнілі від жаху очі, відчув солодкий запах парфумів і вдарив Жервезу по щоці різко й сильно, самими пальцями. В очах у дівчини Крейцберг помітив ще й подив.
— Ви не маєте права! — підвелася рвучко. — Я скаржитимусь!
Гауптштурмфюрер присунувся до неї.
— Я тобі покажу — не маємо