Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук
Віце-директор запропонував йому коньяку. Дюбюель відмовився й попросив викликати Париж. Жервеза зраділа, почувши його, й стала нарікати, що клієнти вже замучили її: мосьє Кан третій день у від'їзді, і вона нетерпляче жде приїзду мосьє Дюбюеля.
Дюбюель насторожився: вони з Каном умовилися, що в конторі завжди хтось залишатиметься, і від'їзд директора міг бути спричинений лише крайньою необхідністю. Він запитав про це Жервезу.
— Наскільки я знаю, — відповіла секретарка, — нове замовлення: бараки для східних робітників у районі Гавра.
Дюбюель швидко прикинув: будівництво бараків для східних робітників не така вже й нагальна справа, щоб через неї кидати все. Отже, або мадемуазель Пейрот помилилася й справа значно важливіша, або…
— Жервезо, — попросив, — я забув у конторі записника. Розмовляв по телефону і, здається, поклав на підвіконня. Гляньте, чи нема його на лутці поруч вашого столу, там іще стоїть вазон із бегонією. Такий невеличкий записник у синій обкладинці.
— Нема, — почув у відповідь, — ви забули його не тут, мосьє Дюбюель.
— Там стоїть бегонія? — швидко запитав Дюбюель. — Ви певні?
— Ні, тут вазон з азалією. Бегонія лівіше. Та яке це має значення?
— Звичайно, ніякого. Дякую, мадемуазель Пейрот, до відходу поїзда вже мало часу.
Він повісив трубку й відразу розпрощався з віце-директором. Справді, не мав часу, бо перестановка вазонів на підвіконні означала провал, і фірма «Поло» слідом за «Гомесом» припинила своє існування.
Дюбюель подзвонив із бістро Віллі Буту — був певен, що тепер його документи «засвічені» й мусить переходити на нелегальне становище. Але що міг зробити в Марселі сам, без грошей, явок і хоча б поганенького паспорта?
Єдина надія на Віллі та його зв'язки з рухом Опору.
Зв'язки у Вілі виявились досить надійними, однак потрібен був час для організації зустрічі з людиною, котра могла дістати документи. І Дюбюель провів цілу добу в невеличкому особнячку на околиці міста — нарешті мав досхочу часу, щоб виспатися. Та, певно, існує якийсь жорстокий закон: коли сон валить з ніг, немає жодної вільної хвилини, і, навпаки, коли не рахуєшся з часом, забуваєш про втому…
Дюбюель попросив у господаря особняка — літнього товстого чоловіка, колишнього крамаря, який доживав свого віку на невеличку ренту, — щось почитати. Мав надію, що той принесе якийсь грубий і нудний сентиментальний роман, котрий навіє йому сон. Та господар притягнув «Клошмерль» Габрієля Шевальє — чарівний роман про скандал у провінційному містечку, і Дюбюель уже не міг одірватися од книжки — валявся на дивані, ковтав сторінку по сторінці, насолоджуючись іскрами гумору, щедро розсипаними по всьому роману.
Вранці Віллі привів рожевощокого моложавого чоловіка, він усе всміхався, та очі лишалися серйозними. Це не здивувало Дюбюеля — зустрічався з такими людьми вже не раз, знав, що вони завжди внутрішньо зібрані, а усмішка в них стала за своєрідну машкару. Рожевощокий зняв берета, і Дюбюель побачив, що знайомий Віллі зовсім сивий, і дитяча пухкість його щік виглядала якось недоладно. Дюбюель ще подумав, як важко бути підпільником із такою помітною зовнішністю. Либонь, знайомий Віллі знав про це, він сів на запропонований стілець, провів долонями по обличчю і ніби зняв з нього усмішку — щоки втягнулися, обличчя видовжилося й зробилося сумне. Цей чоловік умів перевтілюватись.
— Мосьє Ларудель, — відрекомендував його Віллі.
Щоки в Ларуделя знову порожевіли, наче він засоромився. Запитав, втупившись уважно в Дюбюеля:
— Віллі казав, що ви потребуєте документів?
Дюбюель відповів запитанням на запитання:
— Чи маєте спеціаліста, здатного чисто підробити папери?
— Що маєте на увазі?
— Паспорт. Маю справжній паспорт, і треба поміняти фото.
— Це нескладна робота.
— Не кажіть… З цим документом доведеться жити в Німеччині.
— О-о! — обличчя в Ларуделя знову видовжилося. — Я думав — тут… У нас проходять і гарні фальшивки.
— Там не пройде.
— Звичайно. І ми вам не зможемо допомогти.
— Шкода. Доведеться шукати спеціаліста в Парижі.
— Ми зможемо переправити вас через кордон.
— З фальшивими документами?
— Так, інших не маємо.
Дюбюель зрозумів: це — єдиний вихід.
— А назад? Зможете переправити мене знову сюди?
— Для чого? — не зрозумів Ларудель.
— Я — німець, і повертаюсь додому з Швейцарії, де лікувався.
Ларудель замислився лише на кілька секунд.
— Але на кордоні суворий контроль, і можуть помітити підробку в паспорті.
— На жаль, не маю іншої ради.
— А якщо ми переправимо вас через кордон рейху?
Дюбюель умить збагнув усі переваги, що крилися в цій пропозиції.
— Нелегально? — уточнив.
— Так.
— Згоден.
— Ще б пак! — нараз зовсім по-дитячому засміявся Ларудель. — Усе розв'язується наче за порухом чарівної палички.
— Не хвались, — присадив його Віллі. — Ото ще мені чарівник! Кордон ще треба перейти…
— Звичайно, — одразу погодився Ларудель. — Якийсь ризик є…
— Він не має права ризикувати, — заперечив Віллі. — І ви, мосьє Ларудель, мусите зробити все.
Той звів руки, і Дюбюель побачив його долоні — мозолясті долоні людини, котра щодня працює фізично. Дивно: зовні Ларудель скидався на вчителя гімназії чи дрібного службовця.
— Отже, так! — мовив Ларудель із притиском. — За перехід кордону Віші ми ручаємось. А потім зробимо все, щоб мосьє… — затнувся, дістав з кишені папери, зазирнув, — мосьє Оноре Луеш без затримки потрапив до рейху. Далі наші повноваження не сягають.
Дюбюель простягнув йому руку. Справді, те, що Ларудель уже зробив для нього і що обіцяв зробити, перевищувало всі його сподівання. Що ж, це свідчить: макі стають реальною силою.
— За вами прийдуть о восьмій, — Ларудель нап'яв берета, — і на машині