Щаслива зірка полковника Кладо - Ростислав Феодосійович Самбук

— Про всяк випадок призначте запасну явку, — попросив Дюбюель.

Ларудель трохи завагався, та лише трохи. Відповів рішуче:

— Вулиця Ріволі, двадцять чотири. В цьому ж районі, — кивнув на вікно. — Запитаєте Франца Щавеля і скажете, що хочете купити три бочки вина. Не забудьте, три бочки.

Ларудель вийшов чорним ходом у сад і прослизнув у хвіртку, яка вела до безлюдного завулку. Дюбюель і Віллі дивилися йому вслід. Віллі мовив з повагою:

— Кажуть, його голову оцінено в мільйон!

— Мудра ж голова! — тихо засміявся Дюбюель. Він поплескав Віллі по плечу, зазирнув йому у вічі. Можливо, вже й не випаде побачитись: завтра Віллі виїздить до Швейцарії, він житиме в містечку Альтдорф, чимдалі від багатолюдних Женеви й Берна, письменник, який трохи хворіє, трохи пише і тому веде відлюдне життя.

Вони обнялися, і Віллі вийшов через ту саму хвіртку — на прощання озирнувся й кивнув Дюбюелеві.

Дюбюель роздивився свій новий паспорт. Зроблено непогано. Звичайний контроль витримає. Оноре Луеш… Мертенс, Дюбюель, нарешті Луеш… Скільки ще разів доведеться йому міняти прізвище?

Дюбюель прибув на Ліонський вокзал уранці. Огледівся: наче нічого страшного, йде звичайна перевірка документів, кілька шпигів із знудженим виглядом никають по перону. Справді, паспорт його не викликав підозри, Дюбюель пройшов пішки кілька кварталів і подзвонив до себе додому.

Довго ніхто не брав трубки, хоча телефон стояв у коридорі біля дверей кімнати мадам Пуапанель — хазяйки квартири, а вона в цей ранішній час завжди була вдома. Нарешті Дюбюель почув її голос і, уявивши, як стоять у неї за спиною гестапівці й витягують шиї, щоб почути, хто дзвонить, поклав трубку. Подзвонив на конспіративну квартиру і, впізнавши бадьорий голос Кана, тихо засміявся. Кан одразу збагнув, хто дзвонить.

— Дякувати богу, — мовив, — це ти?

— Хто ж іще?..

— Усе гаразд?

— Начебто.

— Встигнеш за півгодини доїхати до Північного вокзалу? Зустрінемось на рю Шаброль.

— Устигну.

— До зустрічі.

Кан не назвав місця зустрічі, але Дюбюелеві й так усе було ясно: кав'ярня «Лаура» на сусідній вулиці, невеличка затишна кав'ярня, де вони поснідають.

Дюбюель дістався до «Лаури» раніше за Кана, курив і спостерігав, як двоє дітей за вікном годують голубів. Вгодовані птахи вихоплювали корм просто з дитячих рук, а хлопчик і дівчинка, погано вдягнені й бліді, певно, напівголодні, віддавали їм останні крихти хліба.

Дюбюель чомусь подумав, що потім якийсь пройдисвіт спіймає цих голубів, продасть хазяїнові «Лаури», а той приготує паштет і подасть до вина багатому відвідувачеві…

Він не одразу впізнав Кана. Директор «Поло», який носив пальто з верблюдячої вовни й капелюх мишачого кольору, чудовий капелюх, куплений у Пекена, прийшов у плащі з чужого плеча і шкіряному кашкеті, які полюбляли таксисти або робітники з паризьких околиць. Кан зголив свої елегантні вусики, згорбився навіть — літня людина, якій не пофортунило. Він соромливо глянув на свої розбиті й нечищені черевики й сів, сховавши ноги під стільцем.

Дюбюель замовив сніданок, почекав, поки гарсон відійде, і запитав нетерпляче:

— Що сталося?

Кан знизав плечима.

— «Поло» ще існує, та, гадаю, це пастка.

Він розповів про візит двох німців із полковником Кьопфом, нічний трус у приміщенні фірми і про шпига з бістро навпроти.

— Провал, — визнав Дюбюель, — стопроцентний провал. Учора я дзвонив з Марселя Жервезі — якщо за «Поло» взялися гестапівці, вони записали нашу розмову й чекають на мене. Не дочекаються і зрозуміють… Вони знали навіть, яким поїздом я приїду в Париж.

— Як же ти уник пастки?

— Запитав у мадемуазель Пейрот, який вазон стоїть біля письмового столу.

— Але ж це почули й гестапівці.

— Отож. Вони, либонь, і досі стрічають усі поїзди з Марселя, а я приїхав ліонським.

— Як будемо жити далі, Жан?

— Рації цілі?

— Так, усі три. Але працює лише одна — передаємо інформацію, яка надходить від Рено. Тільки він мав автономні лінії зв'язку. Дві рації я наказав поки що законсервувати.

Дюбюель кивнув, погоджуючись. Тепер треба шукати нові джерела інформації, заново налагоджувати систему зв'язку. На це піде не менше трьох-чотирьох місяців. Він сказав про це Кану, і той погодився, але якось без надії, і Дюбюель подумав, що Анрі трохи підупав духом. Зрештою, це природно: Канові все давалося порівняно легко, і перший серйозний провал пригнітив його.

Гарсон приніс бутерброди й каву, Анрі сьорбнув кілька разів, і зморшки на його обличчі розгладилися.

— Стомився, — признався. — А ще таке відчуття, ніби гестапо вже вистежило мене.

— Дурниці, — категорично заперечив Дюбюель, — і не треба панікувати. До речі, гроші у вас залишились?

— Звичайно. Провал «Гомеса» навчив дечому — маємо готівку. Багато чого пропало, все, що лежало на рахунку, та що поробиш!

Дюбюель подав Канові паспорт.

— Треба приклеїти моє фото. Мушу їхати до Берліна.

— Ти! — вжахнувся Кан.

— Не маємо іншої ради. В Берліні знають лише мене.

Кан аж посірів.

— Самогубство! — мовив. — Так, це — божевілля!

— Пропонуєш інший вихід?

— Якби мав…

— Зроби швидше фото.

— Е-е, нема більше директора «Поло». Тепер днів три почекаєш. А то й тиждень.

— Невже не можна прискорити? — запитав Дюбюель так, про всяк випадок: коли Кан каже не менше трьох днів, швидше не буде.

— Які в тебе тепер документи? — запитав Кан.

— Чудова підробка марсельського виробництва. Облави нестрашні.

— І все ж будь обережний.

— Буду, — погодився Дюбюель, — обов'язково буду.