Рука Оберона - Роджер Желязни

Було приємно стояти там, дивлячись на безформність, з якої, в кінцевому рахунку, з'явилося все.

Це було навіть до Лабіринту. Я відчував це смутно, але напевно, в самому центрі моєї свідомості.

Я знав це, тому що був упевнений, що знаходився тут раніше. Здається, мене привели сюди в якійсь давній день або батько, або Дворкін, пригадати я не міг, і поставили або тримали на руках у цьому місці або дуже близько до нього, і я дивився на цю ж сцену — як я був впевнений — з такою ж відсутністю розуміння і схожим почуттям побоювання. Задоволення моє було пофарбовано нервовим збудженням, почуттям забороненого, відчуттям недовірливого захоплення. Характерно, що саме в цю мить у мене з'явилася туга за Каменем, який мені довелося кинути в купі гною на Відображенні Земля; за предметом, з якого Дворкін настільки багато зробив. Чи не могло бути так, що якась частина мене шукала захисту або, по крайней мірою, символу опору проти чого б тут не було?

Ймовірно…

Коли я продовжував заворожено дивитися через прірву, враження було таке, немов мої очі звикли або перспектива непомітно змістилася, тому що тепер я розрізняв рух крихітних прозорих силуетів, немов повільний рух метеоритів з газових пасм.

Я чекав, уважно розглядаючи їх, прагнучи знайти хоч деяке невелике розуміння дій, що здійснювалися ними.

Нарешті, одне з пасом підпливло дуже близько. Незабаром після цього я отримав свою відповідь.

Виник рух. Один з летячих силуетів став більшим, і я зрозумів, що він слідував по дорозі, яка тяглася до мене, звиваючись. Всього лише через кілька хвилин він набувв пропорцій вершника. Під'їжджаючи ближче, він придбав подобу матеріальності, не втрачаючи тієї примарної якості, яка, здавалося, прилипла до всього, що лежало переді мною. Мить по тому я вже оглядав оголеного вершника на безволосому коні, який мчав у моєму напрямку. Обидва були мертвенно-блідими. Вершник розмахував білим, як кістка, клинком. Його очі і очі коня виблискували червоним. Я по-справжньому не знав, чи бачив він мене, чи існували ми на одній площині реальності, настільки неприродним був вираз його обличчя.

Я все ж вийняв з піхов Грейсвандір і зробив крок назад, коли він наблизився.

Його довге біле волосся усипали крихітні сяючі пилинки і, коли він повернув голову, я зрозумів, що він скакав до мене, тому що я відчув його погляд, немов холодний тиск по всьому зверненому до нього тілу.

Я повернувся боком і підняв меч в оборонній позиції.

Він продовжував скакати, і я зрозумів, що і він, і кінь були великими, навіть більшими, ніж я думав. Вони наближалися.

Коли вони досягли найближчої до мене точки метрах в десяти, кінь встав на диби — вершник зупинив його, натягнувши поводи. Потім вони прийнялися розглядати мене, здіймаючись і погойдуючись, немов на плоту, що тихо гойдався в морі.

— Твоє ім'я! — Зажадав вершник. — Назви мені своє ім'я, той, хто з'явився в місці сил?

Голос його справляв в моїх вухах відчуття тріску. Він був весь на одному якомусь дикому звуковому рівні, гучний і без модуляцій.

Я похитав головою.

— Я називаю своє ім'я, коли хочу, а не коли мені наказують, — кинув я. — Хто ти?

Він видав три коротких гавкаючих звуки, які я прийняв за сміх.

— Я відволочу тебе в нижні межі, де ти будеш вічно викрикувати його.

Я націлив Грейсвандір йому в очі.

— Слова дешеві, — зауважив я, — а віскі коштує грошей.

Тут я отримав відчуття прохолоди, немов хтось грав моєю Карткою, думаючи про мене.

Але це було туманне, слабке відчуття, і я не міг приділити йому уваги, тому що вершник передав якийсь сигнал своєму коневі, і той встав на диби.

Я вирішив, що відстань занадто велика. Але цій думці було місце в іншому відображенні. Кінь стрибнув вперед до мене, покинувши тонку розріджену дорогу, по якій досі пролягав його шлях.

Його стрибок проніс його далеченько від моєї позиції, але він не впав звідти і не зник, як я сподівався. Він відновив галопуючий рух, і хоча його рух вперед був не цілком пропорційний діям, він продовжував наближатися через безодню, приблизно в половину колишньої швидкості.

Поки це відбувалося, я побачив, що на тій же відстані, звідки він прибув, з'явилася ще одна фігура і попрямувала в мою сторону. Робити було нічого, окрім як стояти на смерть, битися і сподіватися, що я зможу відправити на той світ цього нападника перш, ніж на мене наскочить інший.

Коли вершник наблизився, його червоні очі ковзнули поглядом по моїй персоні, а потім зупинилися, коли його погляд упав на Грейсвандір у мене в руках.

Яка би там не була природа божевільного освітлення у мене за спиною, воно прикрасило візерунок на моєму клинку, знову пожвавивши його, так що нанесена на нього частина Лабіринту попливла і заіскрилася по всій його довжині. До того часу вершник вже знаходився дуже близько, але він натягнув поводи, і очі його стрибнули вгору, зустрічаючись з моїми власними. Його підла посмішка зникла.

— Я знаю тебе! — Заявив він. — Ти той, кого звуть Корвін!

Але ми роздобули тебе — я і моя соратниця інерція.

Передні копита його коня опустилися на карниз, і я рвонувся вперед. Рефлекси тварини змусили її шукати рівну підніжку для своїх задніх ніг, незважаючи на натягнуті віжки. Вершник змахнув мечем, приймаючи захисну стійку, коли я підбігав, але я перейшов на іншу сторону тіла і зробив випад.

Грейсвандір прорубав його бліду шкіру, увійшовши нижче грудини і вище живота.

Я вивільнив клинок, і з його рани полилися, наче кров, згустки вогню.

Його рука з мечем обвисла, а кінь видав пронизливий крик, який був майже свистом, коли гарячий потік потрапив йому на шию. Я відскочив, коли вершник впав вперед, а кінь, тепер уже ставши на всі чотири ноги, стрибнув, лягаючись, на мене. Я рубонув знову, рефлекторно обороняючись. Моя шпага відтяла йому передню ногу, і він теж почав горіти.

Я знову ступив уперед і убік, коли він повернувся і вдруге кинувся на мене.

У цей момент вершник перетворився на стовп світла. Звір заревів, розвернувся і кинувся геть. Не зупиняючись, він стрибнув через край і зник у безодні, залишивши мене з спогадами про палаючу голову кішки, яка давним-давно звернулася до мене, і цей спогад завжди супроводжувався моїм холодним тремтінням.

Важко дихаючи, я відступив спиною до скелі. Тоненька дорога підпливла ближче,