Рука Оберона - Роджер Желязни

— Можливо.

— Клянуся Єдинорогом, твоєю матір'ю, я знав, що дійде до цього. Лабіринт настільки ж сильний у тобі, як і велике королівство. Чого ж ти тоді бажаєш?

— Зберегти королівство.

Він похитав головою:

— Простіше буде знищити і спробувати почати все заново, як я настільки часто говорив тобі раніше.

— Я упертий, так що скажи мені знову.

Я намагався симулювати батьківську грубість.

Він знизав плечима:

— Знищ Лабіринт, і ми знищимо Амбер і всі Відображення в поступовому порядку навколо нього. Дай мені дозвіл знищити себе в середині Лабіринту, і ми начисто зітремо його. Дай мені дозвіл, давши мені слово, що потім ти візьмеш Камінь, що містить сутність порядку, і використаєш його для створення нового Лабіринту, світлого і чистого, чистого, намальованого вмістом твоєї власної істоти, в той час, як Легіони Хаосу будуть намагатися з усіх боків відвернути тебе. Пообіцяй мені це й дозволь мені покінчити з цим, тому що такий покалічений, як я є, я скоріше волів би померти заради порядку, ніж жити заради нього. Що ти тепер скажеш?

— А чи не краще було б спробувати виправити той, що у нас є, чим знищувати працю цілих епох?

— Боягуз! — Крикнув він.

Він схопився на ноги:

— Я знав, що ти знову це скажеш!

— Ну, а хіба це не правда?

Він почав ходити по кімнаті.

— Скільки разів ми про це говорили? Нічого не змінилося! Ти боїшся спробувати це!

— Напевно, — погодився я. — Але хіба ти не відчуваєш, що щось, заради чого ти настільки багато віддав, варто деяких зусиль, деяких додаткових жертв, якщо є можливість врятувати його?

— Ти як і раніше не розумієш, — заперечив він. — Я не можу не думати, що пошкоджений предмет слід знищити і, будемо сподіватися, замінити. Природа мого особистого пошкодження така, що я не можу уявити собі ремонту. Я пошкоджений саме в такому дусі. Мої почуття обумовлені.

— Якщо Камінь може створити новий Лабіринт, то чому він не може послужити для ремонту старого, щоб покінчити з нашими бідами і зцілити твій дух?

Він підійшов і став переді мною:

— Де твоя пам'ять? — Поцікавився він. — Ти ж знаєш, що відремонтувати пошкодження буде важче, ніж почати все заново. Навіть Камінь може легше знищити його, ніж відремонтувати. Ти забув, на що це схоже?

Він показав на стіну позаду нього.

— Ти хочеш піти і подивитися знову?

— Так, — сказав я. — Хотілося б. Пішли.

Я піднявся і подивився на нього зверху вниз. Його контроль над формою став пропадати, коли він розсердився. Він уже втратив три-чотири дюйми зросту, і відображення мого лиця тануло назад в його власні гномоподібні риси, а між його плечей вже росла помітна опуклість, видима вже, коли він жестикулював. Очі його розширилися, і він вивчав моє обличчя.

— Ти це серйозно? — Вимовив він після деякої паузи. — Гаразд, тоді пішли.

Він повернувся і рушив до великих металевих дверей. Я послідував за ним. Він використав обидві руки, щоб повернути ключ, а потім навалився на двері всім тілом. Я рушив був допомогти йому, але він з незвичайною силою штовхнув мене в бік, перш ніж дати дверям останній поштовх. Вони заскреготали і рушили назовні в повністю відкрите положення. Мене відразу ж вразив дивний і якийсь знайомий запах.

Дворкін ступив за поріг і зупинився. Він знайшов те, що виглядало довгою палицею, притуленою до стіни праворуч від нього. Він стукнув посохом кілька разів об землю, і його верхній кінець почав палати. Він досить добре освітлював печеру, відкриваючи вузький тунель, в який і рушив Дворкін. Я послідував за ним, і незабаром тунель розширився, так що я зміг йти поруч з ним. Запах посилився, і я майже впізнав його: він зустрічався мені зовсім недавно.

Ми пройшли близько вісімдесяти кроків, перш ніж наш шлях зробив поворот наліво і вгору. Потім ми пройшли через невеликий район, що нагадував відросток. Він був усіяний зламаними кістками, а в парі футів над підлогою в скелі було укріплено велике металеве кільце. До нього був прикріплений блискучий ланцюг, що лежав на підлозі перед нами, немов лінія розплавлених крапель, що остигають у мороці.

Після цього шлях наш знову звузився, і Дворкін знову пішов попереду.

Через деякий час він раптово повернув за ріг, і я почув, як він щось бурмоче крізь губи. Я трохи не врізався в нього, коли сам повернув. Він стояв, пригнувшись, і мацав лівою рукою в темній щілині. Коли я почув тихий каркаючий звук і побачив, що ланцюг зник в отворі, то зрозумів, чим він був і де ми були.

— Молодець, Вінсер, — почув я його слова. — Я далеко не йду. Все в порядку, дорогий Вінсер. Ось тобі дещо пожувати.

Не знаю вже, звідки він взяв і що він там кинув звіру, але пурпурний грифон, до якого я досить наблизився, щоб побачити, як він заворушився в своєму лігві, прийняв підношення і підняв голову, щоб видати серію хрустких звуків.

Дворкін посміхнувся мені:

— Здивований?

— Чим?

— Ти думав, я боюся його. Ти думав, що я ніколи не потоваришую з ним. Ти поставив його тут, щоб тримати мене там, подалі від Лабіринту.

— Я колись це говорив?

— Ні, але я не дурень.

— Будь по-твоєму, — погодився я.

Він засміявся, піднявся і продовжив шлях по тунелю.

Я слідував за ним, і дорога знову стала рівною. Стеля піднялася і шлях розширився. Нарешті, ми підійшли до входу в печеру. Дворкін постояв з хвилину силуетом на тлі отвору, піднявши перед собою палицю. Зовні була ніч і чисте солоне повітря вигнало запах мускусу з моїх ніздрів.

Постоявши, він знову рушив уперед, виходячи в світ небесних свічок і блакитного туману. Продовжуючи йти слідом за ним, я трохи роззявив рота при вигляді цього дивного видовища. Справа була не просто в тому, що зірки в безмісячному, безхмарному небі горіли надприродним блиском, і не в тому, що знову абсолютно стерлася межа між небом і морем. Справа була в тому, що Лабіринт палав майже ацетиленово-блакитним світлом, біля цього неба-моря та всіх зірок над ним, лінії були розташовані з геометричною точністю, формуючи фантастичну косу плетінку, яка більше, ніж що-небудь інше, справляла враження, що ми висимо в середині космічної павутини, де істинним центром був Лабіринт, а все інше — променистим мереживом певного відбиття його існування, конфігурації і положення.

Дворкін продовжував спускатися до Лабіринту аж до його краю поряд з затемненим районом. Він махнув над ним посохом і повернувся до мене, якраз тоді, коли я підійшов.

— Ось тобі,