Рука Оберона - Роджер Желязни

— Я слідував твоїм письмовим інструкціям і усним Еріка. Я взяв його з собою в центр Лабіринту і спроектував себе через нього.

— Зрозуміло. Як ти отримав його?

— У Еріка на смертному одрі.

— Він зараз у тебе?

— Я змушений був заховати його в одному Відображенні.

— Його краще тримати ближче до центру подій.

— Це чому ж?

— Він має тенденцію виробляти спотворюючий ефект на Відображення, якщо достатньо довго пробуде серед них.

— Спотворення? В якому сенсі?

— Не можна сказати заздалегідь. Це цілком залежить від місця.

Ми завернули за ріг і продовжували повертатися крізь морок.

— Що це означає? — Запитав я. — Коли я носив Камінь, все навколо мене починало сповільнюватися. Фіона попереджала мене, що це небезпечно, але не знала чому.

— Це означає, що ти досяг меж свого власного існування, що твоя енергія скоро вичерпається і що ти помреш, якщо швидко чого-небудь не зміниш.

— Що саме?

— Почнеш черпати енергію з самого Лабіринту, первинного Лабіринту всередині Каменя.

— Як цього досягти?

— Ти повинен віддатися йому, звільнити себе, закреслити свою індивідуальність, стерти кордони, що відокремлюють тебе від всього іншого.

— Це, здається, легше сказати, ніж зробити.

— Але це можна зробити, і це єдиний спосіб продовжити життя.

Я похитав головою. Ми рушили далі. Дійшовши, нарешті, до великих дверей, Дворкін погасив посох і приставив його до стіни.

Ми увійшли і він замкнув двері. Вінсер розташувався прямо перед ними.

— А тепер ти повинен піти, — заявив Дворкін.

— Але я повинен ще багато про що розпитати тебе і хотів би дещо розповісти сам.

— Мої думки стають незв'язними, і твої запитання пропадуть даремно. Завтра вночі або післязавтра, приходь. А зараз поспішай! Йди!

— Навіщо такий поспіх?

— Я можу пошкодити тобі, коли зі мною станеться переміна. Я зараз навіть ледь стримую себе лише силою волі. Вирушай!

— Я не знаю, як. Я знаю, як потрапити сюди, але…

— У сусідній кімнаті в столі є всілякі Карти. Бери світло, але тікай куди завгодно! Геть звідси!

Я хотів було заперечити, що навряд чи боюся будь-якого фізичного насильства, яке він міг застосувати, коли риси його обличчя почали танути, немов розплавлений віск, і він став здаватися якимось набагато більш рослим і з куди більш довгими кінцівками, ніж був.

Схопивши світло, я вибіг з кімнати, відчувши несподіваний холодок.

Швидше до столу! Я ривком відкрив ящик і вихопив кілька лежачих там врозкид Карт. Тут я почув чиїсь кроки, чогось, що входило до кімнату за мною, що прийшло з тільки що покинутого мною приміщення.

Вони не здавалися схожими на людські кроки. Я не озирнувся. Замість цього я підняв перед собою Карти і подивився на верхню. На ній була зображена незнайома сцена, але я негайно відкрив свій мозок і потягнувся до неї. Гірська скеля, за нею щось невиразне, дивно смугасте небо, розкидані зірки зліва. Карта при моєму дотику поперемінно ставала то гарячою, то холодною і, здавалося, коли я дивився на неї, через неї задув сильний вітер, якимось чином змінюючи перспективу.

Тут праворуч від мене заговорив сильно змінений, але ще впізнаваний голос Дворкіна:

— Дурень! Ти сам вибрав землю своєї загибелі!

Величезна пазуриста рука — чорна, шкіряна, викривлена — потягнулася через моє плече, немов для того, щоб вихопити Карту. Але тунель здавався вже готовим, і я рвонувся до нього, відкинувши від себе Карту, як тільки зрозумів, що я здійснив свою втечу. Потім я зупинився і постояв, не рухаючись, щоб дати своїм почуттям пристосуватися до нового місця.

І я упізнав. З обривків легенд, шматочків сімейних пліток і загального почуття безнадії, що охопило мене, я впізнав місце, куди я прибув.

З повною упевненістю в його тотожність, я підняв очі подивитися на Двір Хаосу…

6

Мої почуття були напружені більше, ніж до межі. Скеля, на якій я стояв…

Якщо я намагався зупинити свій погляд на ній, вона приймала вигляд бруківки в спекотний полудень. Вона, здавалося, зміщувалася і коливалася, хоча моє підніжжя залишалося нерухомим. Вона перебувала в нерішучості, яку частину спектру назвати своєю.

Вона пульсувала і переливалася, як шкура ігуани. Дивлячись вгору, я бачив таке небо, якого ніколи досі не бачив. У даний момент воно було розколоте посередині. Половина його була по-нічному чорна, і на ньому танцювали зірки. Коли я кажу «танцювали», я не маю на увазі мерехтіли, вони скакали, міняли величину, носилися, кружляли, спалахували до яскравості наднової, а потім меркнули до нічого.

Страшнувато було споглядати це видовище, і мій шлунок стиснувся, коли я відчув глибоку акрофобію — страх висоти. І все ж переміщення погляду мало покращувало ситуацію: інша половина неба була подібно постійно струшуваній пляшці з різнобарвним піском.

Розверталися і звивалися пояси помаранчевого, жовтого, червоного, синього, коричневого і пурпурного кольорів, з'являлися і зникали жмути зеленого, лілового, сірого і мертвенно-білого кольору, вони іноді перетворювалися в ніщо або перетворювалися в пасма, замінюючи або приєднуючись до інших звивних форм. А ці теж мерехтіли і коливалися, створюючи неможливе відчуття дальності і близькості.

Часом, деякі або всі здавалися буквально в небесній вишині, а потім вони знову з'являлися, наповнюючи повітря переді мною, газові прозорі димки туману, напівпрозорі смуги або тверді кольорові щупальця. Лише пізніше я зрозумів, що лінія, що відділяла чорне від кольорового, повільно наступала праворуч від мене, відступаючи в той же час ліворуч. Все виглядало так, ніби вся небесна махина оберталася навколо точки прямо над моєю головою.

Що ж стосується джерела світла більш яскравої половини, то його просто не можна було визначити. Стоячи там, я подивився вниз, на те, що спершу здалося долиною, яка запам'яталася численними вибухами кольору. Але коли тінь наступала, змагаючись з цим видовищем, зірки танцювали і горіли в її глибині так само, як зверху, виробляючи тоді враження бездонної прірви.

Вид був такий, наче настав кінець світу, кінець Всесвіту, кінець всього. Але далеко-далеко, звідти де я стояв, щось стояло на горі надчорного кольору — сама чорнота, але обрамлена і пом'якшена ледь видимими спалахами світла. Я не міг вгадати розмірів, тому що відстань, глибина і перспектива тут були відсутні.

Єдиний будинок? Група будинків? Місто або просто місце? Контури варіювалися кожен раз, коли потрапляли на мою сітківку. Тепер між нами пливли тонкі і туманні завіси, що звивалися, немов довгі пасма газу, підтримувані нагрітим повітрям. Махина припинила своє обертання, коли повністю завершила поворот навколо осі. Кольори тепер знаходилися позаду мене і не сприймалися, якщо