Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Наступного дня Грикор з’явився в сараї з своїм сінником у руках.
— Отут я спатиму, поки курчата не вилупляться, — сказав він Асмік і почав збивати сіно, лаштуючи собі постіль в кутку сарая.
— А може, не треба? Адже простудитись можна?.. — намагалась відмовити його Асмік.
— Ні, — впевнено сказав Грикор. — Ти сама говорила, що яєчка гагар і чайок зникають. Хто їх краде?.. Треба нам про це довідатись?.. А яке я собі містечко влаштував, поглянь, — додав він, милуючись з своєї постелі.
Асмік сумно посміхнулась. Весь цей день вона була схвильована і в школі не могла зосередитись на уроках — не виходили з пам’яті повні сліз очі матері.
Грикор підійшов до неї, узяв за руку і лагідно сказав:
— Асмік-джан, сестро моя, не журися, не треба… Завинив учора перед твоєю матір’ю…
Асмік тепло поглянула на хлопчика. «А ми завжди вважали його легковажним! — подумала вона. — Який він вразливий!»
— Цікаво, Грикоре… але я не думаю, що яєчка краде в нас людина, — змінила вона тему розмови. — Злодій взяв би багато, а пропадають дрібниці — по одному, по два… Я спочатку і не помітила. Ну, стоїть ящик біля стіни, і кришка на ньому. Відкрила якось — здалося, менше яєчок стало. Кому, думаю, потрібні погані яєчка?
— Ти не подумала: «Хто в нашому селі, крім Грикора, ці яєчка їстиме?»
— Ти й справді не гидуєш: пригадую, як їв їх на озері. Але потайки ти ж не їстимеш?.. А іншого разу, — продовжувала Асмік, — дивлюсь, набагато менше стало. Давай, думаю, полічу. Полічила… чи не пам’ятаєш, скільки ми залишили яєчок на корм пташенятам?
— Пам’ятаю — сто шістдесят три.
— Так-так, сто шістдесят три… Лічу: всього сто двадцять одно. І найбільше чаїних яєчок невистачає… Хто ж їх краде, як ти гадаєш?
— Я довідаюсь… Адже я сплю, як заєць, з розплющеними очима, — заспокоїв її Грикор.
* * *В наступні дні Грикор розповідав своїм товаришам до того смішні пригоди, що вони ніяк не могли зрозуміти, де правда, а де кумедна вигадка.
— Ну, як тобі спалося? — спитав його якось Камо.
Перед уроками він з Арменом і Асмік забігли взнати, як ідуть справи на фермі.
— Я уже казав Асмік, що мені може позаздрити царський собака, — весело відповів Грикор. — Але цієї ночі я не спав. Одна з наших залізних квочок так стогнала, так рипіла цілу ніч, що у мене серце стискалося. Хвора, мабуть, бідна… Армене, поглянь — чи не підскочила у неї температура?. А кури?.. Прислухався до їхнього квоктання — і що ж чую? «Давайте, — говорять, — придушимо цих залізних квочок! Якщо вони будуть сотню за сотнею курчат виводити, що ж нам, бідним, залишається робити?.. Загинемо… Ніхто нас більше не підсипатиме, позбавлять нас материнства». Що поробиш, просто звичайні материнські ревнощі.
Товариші засміялися.
— Еге, — говорив далі уже серйозно Грикор, — повірите ви мені, коли скажу, що цієї ночі я зловив злодіїв?
— Зловив злодіїв?.. Хто ці злодії?..
— Миші.
— Вигадуєш? Як можуть миші красти яєчка! — махнула рукою Асмік. — Я б ще повірила коли б ти сказала, що миша прогризла в яєчку дірочку і виссала. А ціле? Як може миша украсти яєчко?
— Ото ж то, що ціле! Так ціле і тягнуть до себе в нірку. Яєчню там роблять для своїх мишенят. Адже й вони матері, і в них серця материнські… Але слухайте, що я вам розповім. Погляньте-но на ящик, бачите, яку вони в ньому дірку прогризли? Через оцю саме дірку вони і тягають яєчка. Чую вночі — шкребуться… Прокинувся, прислухався. Залізна квочка важко стогне, а перед ящиком миші метушаться. В стіні — щілини, крізь них промені місяця пробиваються, добре видно. Дивлюся, миші навколо яєчка танцюють. Вони всі темпі, а яєчко — біле, так і світиться. Затамував подих. Що далі буде?.. А вони що б ви думали? котять яєчко. Потім одна з них лягла на спину і задерла догори лапки, а інші оточили яєчко, потім — лапками, боками, голівками- підштовхують, піднімають його… Так і викотили тій мишці на живіт, а вона обхопила його міцно лапками та ще й притиснула довгим хвостиком: ну просто як людина, коли її повалити їм спину, а на груди діжечку покласти…
— Вигадуєш, Грикоре!
— От диваки! їм правду говориш — не вірять, брешеш — знову не вірять, — пробурчав Грикор. — Ну, коли ж я що-небудь вигадував? — щиро обурився він. — Не треба, не розповідатиму, якщо ие вірите…
— Ні, ні, Грикоре, говори далі! — вигукнула Асмік. — Тільки це вже дуже незвичайне.
— Я так само не повірив би, але ж на власні очі бачив…
— Ну, ну, що ж далі було?
— А далі ось що. Решта мишей впряглася в цю мишу, що яєчко тримала, — вчепилися вони їй у вуха, схопили за голову і потягли, як санчата… Правда, їй, мабуть, не з медом було — спинка-бо зношувалася, терлася об землю, — та що поробиш: треба ж про діток думати. — Так ось, на її животику і в’їхала яєчня для мишенят прямісінько в їхнє гніздечко… Хотілося мені підвестися, налякати злодійок, та роздумав. «Нехай собі, думаю, — мишенята їдять на здоров'я». І прикинувся, ніби міцно сплю, щоб не заважати їм…
Діти посміялися з оповідання Грикора, але так і не зрозуміли: вигадав він все це чи насправді миші крадуть яєчка?
Хвилювання— Назавтра чекатимемо водяних курочок. Завтра — двадцять