Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Учитель уважно вивчав знімок.

— Ви переконані,— запитав він, — що це пов’язано із звуками, які ми повсякчас чуємо? З ревінням вішапа?

— Я стояв з апаратом у руках, — сказав Камо, коли вода враз вирвалася вгору, немов одразу тисяча чоловік знизу подули. Отоді саме почулося ревіння, і вода схвилювалась і почала розходитись колами.

— Наче подув хтось знизу? — запитав один дід. — Ну, значить правда, коли говорять вішап. Сидить на дні і дме.

— А якщо білий буйвол зареве під водою, вода так не підійметься? — промовим інший дід.

— Та що там білий буйвол! — заперечив перший. — Де йому так воду підкинути! Йому не під силу. Це, звичайно, вішап.

— Спробуй ти влізь під воду і дми, хіба мода не забулькає, бульбашок не пустить?

Наївні зауваження стариків викликали у всіх сміх.

Наче з глибини долинали ці голоси.

Але було помітно, що твердої впевненості у них нема: просто повторюють те, що чули від дідів.

У самому розпалі суперечки на веранді з’явився дід Асатур.

Намагаючись витягнути рукоятку кинджала, що заплуталась у його довгій бороді, він подивився на знімок і сказав поважно:

— Так ось він який, наш вішап!.. Це він реве? А чому ж у нього нема ні рота, ні рогів?

— А чого ж у нього повинні бути роги? — здивувався Армен.

— Та кажуть же, що у сатани обов’язково повинні бути роги… Хіба я знаю? — невпевнено відповідав дід. — Серце лева у мого внука! — просіявши, додав він і поправив на грудях медалі.— Хто, крім мого внука, насмілився б з дева знімок зробити?.. Чий він внук? — І дід, схопившись за кинджал, гордо обвів усіх орлиним поглядом.

Похвальба діда Асатура викликала у всіх посмішку. Тільки вчитель, глибоко замислившись, здавалося, не чув розмови.

— Це все дурниці— сказав він нарешті,— ніякого сатани нема, час уже і дідам перестати в нього вірити. Соромно в наші дні вірити в чортовиння! Але те, що відбувається па озері, звичайно, дуже-дуже цікаво. Таємницю треба з’ясувати, а допомогти нам у цьому може тільки наука… Чи не схоже це на те, що десь з-під води пробиваються підземні гази? Запаху газу ви не відчули?

— Ні, ніякого запаху ми не відчужи, — відповів Камо. — Тільки наче вітром обдало.

— Так, тут щось незрозуміле. Спробуємо написати в Академію наук. Знімок надішлемо І попросимо спорядити експедицію — дослідити озеро Гіллі. Ви говорите, що багато яєчок зібрали? — звернувся вчитель до Камо. — Навіщо ж все-таки руйнувати гнізда водяних птахів? Яку це дасть користь?

— Ми не руйнуємо гнізд, — відповів ображено Камо. Ми ж ферму влаштовуємо.

— Яку ферму? Навіщо?

Камо, зніяковівши, замовк. На допомогу йому прийшов Армен.

— Ми хочемо приручити водяних птахів. Вони мають багато хороших властивостей.

— Ну, а які ж хороші властивості мають водяні птахи? — допитувався Арам Акопян.

— Арам-джан, чого це ти прискіпався до дітей? — сказав дід Асатур, жартома хапаючись за кинджал, — Хіба ж вони не правду говорять? Візьми, наприклад, гуску — дикий птах більший від свійського. Змішай з свійською гускою, і вся порода стане крупнішою.

— І стійкійшою до холоду, і поживу легше знаходитиме. А яких тільки видів качок нема серед диких порід! Я прочитав у книжці, що існує сімдесят вісім видів дикої качки А скільки з них приручено? — пожвавішав Армен. — Здається, тільки крижні!

— Так що ж ти пропонуєш? — любовно поглядаючи на свого учня, запитав Арам Акопян.

— Пропоную приручити кращі види диких качок. Ось, наприклад, червона качка — і гарна і велика. Чому б її не приручити? А мармурова качка?

— Арам-джан, хлопчики правду говорять. Серед диких птахів багато таких, яких ми не маємо вдома, — підтримав Армена дід. — Ось вони яєчка чирки принесли. Та хіба ж м’ясо чирки можна зрівняти з м’ясом свійської качки?.. У чирки воно ніжне, м’яке, як у куріпки. Хіба ж погано, якщо у нас дома будуть чирки? Будемо по одній, по дві обскубувати і в плов…

Грикор, який до цього неуважно слухав розмову, при слові «плов» пожвавішав і втрутився й собі:

— А хіба з чорною водяною куркою плов гірший?.. Тєії осені я вбив одну палицею, Підсмажив, і на картоплю вистачило її жиру, та ще й залишилося з добру склянку. Така жирщоща пташина була! А на вигляд — свійська курка.

Зрештою, диких птахів зовсім захвалили. Здавалося, що в них є тільки хороші властивості…

Приручення нового виду птахів справа велика, згодився Арам Акопян

— Ну, стає на наш бік! — радісно прошепотів Камо на вухо Арменові

— Гаразд, — сказав Арам Акопян, — матимете підтримку. Беріться до дослідів. Починайте! Побачимо, що вийде.

Камо ледве стримував свою радість.

— Тепер нам треба зібрати квочок і взяти в колгоспі інкубатори, — сказав він. — Та голова ж такий суворий, хіба до нього доступишся!

— Ви його погано знаєте. Піди і від мого імені попроси дати вам два інкубатори, — сказав учитель.

— Товаришу Арам, а вішап? — запитав Армен.

— Надішлемо листа і знімки до Єревана, попросимо вчених допомогти нам розібратися в цьому питанні. Можливо, прибуде геолог. Поки що в години, вільні від навчання, влаштовуйте птахівницьку ферму. Сподіваюсь, що ця справа вам вдасться.

Всі погодилися з Арамом Акопяном. Але і в ці і в наступні дні думки Армена поверталися до таємниці озера. «Що ж там робиться? Що викликає ці звуки?» думав він.

Діти з веселим настроєм розійшлися.

Не встигли вони вийти за браму,