Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Більше не існувало чужинської назви Чисімо-ретто й Карафуто. Були вільні з давнім російським йменням острови — Курили й Сахалін, за які так багато полягло синів Батьківщини.

— Ось і ми скоро повернемося додому, — одного разу сказав товаришам по бараку гармаш Томіяма, якого разом з іншими полоненими возили на сусідній острів Парамушир для відбудовчих робіт тамтешнього порту.

— Звідки тобі відомо? — запитали його земляки.

— Розмову чув — я ж колишній рибалка, трохи знаю російську мову, — відповів Томіяма. — Спочатку нас нібито відправлять на Карафуто, в порт Отомарі, а вже звідти в Ніппон.

— Не вірю я цьому. Не вірю! — зарепетував сусід Мукудорі по доту, кулеметник. Катамура. — Вони нас хочуть знищити. Хіба ти, Томіямо, не знаєш, що сталося з пасажирами «Хігасі»?

Чи знає він! Аякже. Кому-кому, а Томіямі, хто служив на військовому транспорті «Хігасі», відома доля майже трьох тисяч вивезених із порту Дайрен китайців. Кинуті в задушливі трюми, з кайданами на руках, бранці гинули ще в дорозі. Тих, кого висадили на Чисімо-ретто — на острови Мінамі й Сюмусю, чекало не краще — каторжні роботи в підземеллі. А потім…

— Знаю, Катамуро, — по хвилині мовчання озвався Томіяма. — Он і йому, хе-хе, відома операція «Купання», — кинув він на Мукудорі. — Своїми ж руками топив китайців! Та росіяни цього не робитимуть. Повірте мені, замолоду я бував у Росії. Якщо душа нашого самурая — гострий меч, зброя, то душа росска — стривайте, як по-їхньому це зветься? Ага, хліб-сіль, — пригадав нарешті розсудливий японець.

— Жди, дадуть тобі і хліба й солі, — скептично відповів Катамура.

— Вгомонися, агарі[47], — заспокоїв його Томіяма. — Земляків наших із Сюмусю й інших островів живих лишилося чимало. Та й цивільне японське населення тут є. Не може бути, щоб росіяни нас нищили! Навіщо тоді, скажи, організовано Спеціальне цивільне управління?[48]

— Не знаю… — затнувся Катамура.

Мукудорі слухав мовчки, не зронив жодного слова. Він був зовсім пригнічений, похмурий. Йому допікали колишні страхи, непокоїла власна доля.

«Отже, повезуть на Карафуто. Хай! — подумки вигукнув він. — Так я й повірю… Як тільки відчалимо від Сюмусю, відразу потоплять. Неодмінно скинуть в океан! — знову й знову навіщось переконував себе. — Ось для чого учора на рейд прибуло російське транспортне судно «Всеволод Сибірцев», — майнув страшний здогад.

Хвороблива уява, замішана на кривавій химерії недавньої дійсності — рейсах Мукудорі в океан, — намалювала перед ним жахливу картину. Він побачив себе на місці нещасних копачів, кого не раз возив на баржі, і йому знову, як тоді, на скелі, стало моторошно.

«Вони мене знищать! І вже не побачу ні рідної землі, ні неба над нею», — розпачливо подумав.

— Окасан, окасан! — уголос простогнав, звертаючись до матері.

Наступного дня Мукудорі удав, що захворів, і від поїздки на роботу відмовився.

У бараці лишалося ще кілька його земляків — військовополонені, які одужували після поранення. Вони лежали покотом на товстих матрацах-футонах у боковій кімнаті. Циновка Мукудорі була простелена під вікном, відразу за порогом.

З того вікна — вигляд на затоку й частину косогору, з кількома будівлями в скелястому підніжжі.

«Он і будиночок дядечка Сімури», — відзначив Мукудорі, так ніби вперше побачив цю сіру хібару.

Добратися до неї просто — перебігти узбережжям повз нешироке плато. Та й не охороняється барак, коли полонені на роботі. Отож саме час.

Він втече, неодмінно втече! Краще вже загинути від голоду в якій-небудь «лисячій норі» на острові, ніж смерть серед океану.

Невідчепний, породжений дійсністю привид — смерть в океані — переслідував його, завдавав невигойної душевної муки.

«Бо ці на перший погляд простодушні російські солдати, дарма що співчутливо поставилися тоді до мене, прикутого ланцюгами, мабуть, усе ж таки догадалися, хто я насправді — гурімоно: лицемір, дволикий».

Так думав він, душогуб, очікуючи за недавно вчинені злочини розплати.

Опівдні від затоки наповз туман. Він заступив виднокіл на рейді. Його зміїсті пасма оповили берег — не було видно навіть на відстані простягнутої руки.

— Куди це ти, гейсі, зібрався? — поцікавився один із поранених, угледівши, як Мукудорі поверх своєї короткої солдатської куртки натягає ще теплу хаппі[49], а замість солом'яних лаптів варадзі — зручні, з окремо обшитим великим пальцем шкарпетки.

— Чи ти, земляче, збожеволів? — здивувався другий полонений. — Навіщо тобі аж три пари табі?[50]

— Він у них помандрує на Хоккайдо, — засміялася решта японців.

Мукудорі не відповів, мовчки роблячи своє діло.

У кишені куртки він понапихав шматків черствого хліба, забравши зі столу пайок тих, хто вранці поїхав на роботу. За пазуху сховав сірники й невеличкий саморобний ніж. Прихопив також трохи махорки й навіть незрозуміло для чого брусок мила!

Туман погустішав. Але могло статися, що подме поривистий північний вітер і виднокіл проясниться. Таке тут, на стику океану й моря, не рідкість. У тутешній диявольській кухні погоди зароджуються мусони[51]. І хоч зараз була пора південно-східних вітрів, які здебільшого приносять туман, все ж таки вони мінливі й непостійні.

Звичайно, краще було б зникнути непомітно, щоб ніхто в бараці не побачив. Ну, та що тепер гадати! Вороття немає — вибір зроблено.

— Ви нічого не бачили й не знаєте, — вже з порога кинув землякам Мукудорі.— Ми ще поборемося!