Робін Гуд - Джон Макспедден

— Ні, не треба мене проводжати далеко, — заперечив шериф.

— Але мені приємно побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може й не трапитися такої нагоди.

Він узяв шерифового коня за поводи й повів його вузькою стежкою, що пролягала серед густих кущів. Так вони довго продиралися крізь хащі, поки не дісталися второваного шляху.

— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить когось обібрати, раджу пригадати, як ви купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, добре придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.

Потім він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав по дорозі до Ноттінгема.

Так оповідається у старовинних баладах про те, як шериф втратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.

То незнайомець лісом йшов

У одязі червонім,

І Робін вигукнув: «Агов!

Стривай, ти у полоні».

Одного чудового літнього ранку, невдовзі після того, як розбійники приймали у себе в лісі пихатого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон ішли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було неподалік від тієї кладки, де колись між ними сталася сутичка, і друзі, наче змовившись, попрямували до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів, і Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе прохолодою.

Обабіч курного битого шляху зеленіли широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. За цими ланами починався ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо виглядали скромні фіалки, даруючи подорожнім свій чарівний аромат. Трохи вище кладки, на блискучій поверхні невеличкого плеса, плавали три квітки водяної лілії, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. В усій окрузі панував такий мирний і радісний спокій, що друзі полягали на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які пропливали одна за одною в блакитній височині.

Раптом вони почули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито стежкою йшов сам володар світу, а світ існував тільки для його власного задоволення. Та ось свист урвався, і залунала грайлива пісенька.

— Що й казати, весела пташка! — мовив Робін, зводячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько, а потім перевіримо, чи в гаманці у нього так само легко, як на серці.

Друзі принишкли і за мить побачили незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх із закрученим півнячим пером. Весь його одяг — від цього пера до шовкових панчохів на ногах — сліпив очі своїм ясно-червоним кольором. При боці у незнайомця висів великий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та прекрасних дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, мов пустотливе дівча.

Роздивившись його як слід, Маленький Джон тихенько засміявся.

— Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча це яскраве пір'ячко прикриває міцне пружне тіло. Дивись, які в нього сильні стрункі ноги! А які мускулясті плечі, які міцні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей джинджик[18] при нагоді може добре попрацювати своїм розцяцькованим мечем.

— Ти помиляєшся, друже, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не накиває п'ятами, побачивши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і побачиш, як я з ним пожартую. Здається мені, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволяється мати в Шервуді чи Бернесдейлі.

По цій мові Робін спритно вискочив зі схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як нам відомо, ішов не кваплячись і був ще досить далеко від місця спочинку друзів. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а спокійно продовжував іти далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, опріч Робіна.

— Стій! — зупинив його ватажок розбійників. — Чого ти сунеш просто на людину, неотесаний лобуряко[19]!

— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — безтурботно відповів незнайомець і вперше подивився на Робіна.

— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.

— А хто ти такий? — ще лагідніше запитав незнайомець.

— Хто я такий, тебе не обходить, — одказав Робін, — досить з тебе знати, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше, ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в цій місцевості є чимало достойних людей, яким цих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, аби я пересвідчився, скільки він важить.