Робін Гуд - Джон Макспедден

Наступного дня в домі шерифа слуги заворушилися пізно. Економ ледве прокинувся від важкого сну. В голові йому так гуло та крутилось, що він не міг би навіть згадати, чи було колись у шерифа більше однієї срібної тарелі. Тому пропажі спочатку ніхто не помітив.

Робін Гуд зустрівся з шерифом за сніданком. Хазяїн одразу завів мову про те, що йому ні на мить не давало спокою, — про купівлю великої череди худоби, яка буцімто паслася поблизу Геймвелла. Адже йому цілісіньку ніч снилася та худоба, придбана ним за мізерну ціну. А Робін знов прикинувся таким простачком, що шериф облишив усякі хитрощі і виявив готовність негайно ж їхати, щоб побачити череду.

Незабаром Робін умостився в невеличкий візок м'ясника, а шериф сів верхи на доброго коня. Так вони й виїхали з Ноттінгема крізь широко розчинену браму і попрямували горбатою дорогою крізь Шервудський ліс. І чим щільніше обступали їх віковічні дерева, тим бадьоріше насвистував Робін, тим грайливіших мелодій він добирав.

— Чому тобі так весело, хлопче? — запитав шериф, бо, правду кажучи, його самого пригнічувала лісова тиша.

— Я насвистую, щоб було не так страшно, — відповів Робін.

— А чого тобі боятись, коли поруч тебе їде сам шериф Ноттінгема? — пихато запитав шериф. Робін почухав потилицю.

— Та люди балакають, нібито Робін Гуд та його хлопці мають шерифа ні за що, — промовив він.

— Тьху! — злісно сплюнув шериф. — Хай вони тільки потраплять мені до рук, живими не вирвуться! — І він сердито стиснув кулаки.

— Але я зустрів Робін Гуда саме на цій дорозі, коли їхав до міста, — сказав Робін Гуд.

Шериф здригнувся, бо під копитом його коня хруснула суха гілка, і злякано озирнувся довкола.

— То ти його бачив? — запитав він.

— Авжеж! Він хотів забрати оцього воза й коняку, щоб поїхати в Ноттінгем. Він сказав, що прикинеться м'ясником. Але дивіться! — В цей час вони під'їхали до повороту дороги, за яким спокійно паслося стадо королівських оленів. Робін показав на нього пальцем і додав:

— Оце і є моя череда, любий шерифе! Подобається? Правда, на таку випещену худібку приємно дивитись? — У шерифа випав із рук повід.

— Слухай, хлопче, — сказав він, — я б охоче залишив цей ліс, бо мені не подобається така худоба і такі обличчя, як у тебе. Отже, хто б ти не був, їдь далі своєю дорогою, а я поїду своєю.

— Е ні, — засміявся Робін Гуд, хапаючи за вуздечку шерифового коня. — Я надто багато доклав зусиль, щоб завести з вами дружбу, і не можу так легко від неї відмовитись. До того ж я хочу, щоб ви познайомилися з моїми друзями й пообідали разом зі мною, оскільки ви так гостинно приймали мене в своєму домі.

По цій мові Робін приклав свій ріжок до вуст і тричі дзвінко просурмив. Оленяче стадо сполохано зірвалося з місця і поскакало в хащі. Та перш ніж остання тварина зникла з-перед очей, з усіх боків почувся тупіт ніг та шелест гілля, і з-за кущів та дерев вискочило чоловік сорок одягнутих у зелене людей з міцними луками в руках і короткими мечами при боці. Вони підбігли до Робін Гуда і з повагою поскидали перед ним капелюхи. Шериф від подиву не міг поворухнути губами і наче закляк на своєму коні.

— Ласкаво просимо до нашого зеленого лісу! — сказав один із Робінових друзів з глузливим поклоном, стаючи перед шерифом на коліно.

Шериф витріщив очі. Перед ним був Маленький Джон!

— Прокляття тобі, Рейнольде Грінліф, — вигукнув він, — ти зрадив мене!

— Клянусь, хазяїне, у цьому винні ви самі. Мені відмовили в обіді, коли я жив у вашому домі. Але для вас ми влаштуємо бенкет, який вам напевне сподобається.

— Добре сказано, Маленький Джоне! — голосно похвалив його Робін Гуд. — Бери оцей повід, та давайте добре вшануємо нашого гостя, який приїхав побенкетувати з нами.

І вся компанія подалася в гущавину лісу. Після довгого кружляння та безлічі поворотів, від яких у шерифа голова пішла обертом, лісовики дісталися вузької просіки, що вивела їх на велику галявину, оточену з усіх боків розкішними крислатими дубами. Під найбільшим із них потріскувало яскраве багаття, а поруч лежали два оббілованих і готових до смаження олені. Навколо вогню сидів гурт йоменів, не менш численний, ніж той, що прибув з Робін Гудом. Як тільки Робін наблизився до багаття, розбійники знялися на ноги і шанобливо вітали свого ватажка з благополучним поверненням.

Веселун і жартівник Вілл Стютлі, що залишився в лісі за старшого, помітивши сполотнілого шерифа, якого вели, мов злочинця, схопив свій плащ, послужливо розіслав його долі й запросив шерифа сісти, бо, мовляв, Шервудський ліс ще ніколи не бачив такої високоповажної особи.

— Ворушіться, хлоп'ята! — вигукнув Робін Гуд. — Поки наш новий кухар приготує бенкет, гідний високого гостя, давайте трохи розважимо його милість!

І поки вся галявина заповнювалась приємними пахощами смаженої оленини, жирних каплунів та рум'яних пирогів, а до цих пахощів приєднувався найніжніший аромат вина, підігрітого з прянощами, Робін Гуд одвів шерифа під велетенський дуб, посадовив на горбок і сам сів поруч.

Тим часом з гурту вийшло кілька пар озброєних палицями чоловіків. Серед них були й три удовиченки. І тут шериф побачив такий майстерний бій, такі блискавичні удари та контрудари, що він, полюбляючи, як і кожен чоловік, добру гру, зовсім забув, де знаходиться, і закричав щосили:

— Чудово! Прекрасно! Ніколи не було таких ударів на ярмарку в Ноттінгемі!