Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Що б там не казали — гарне узбережжя Північної Америки, звідки недавно вернулася «Двійка». Та все ж хлопці знову піймали себе на думці: ці камчатські, обрамлені голубінню неба гори, ці суворі, з безмовними скелями-кекурами й шумливими від прибою затоками, береги — наймиліші. Бо вони хоч і далека околиця, проте рідна земля, мила Радянська Батьківщина.

З Петропавловська-Камчатського на південь йшли непомітно, ніби прилипнувши до скелястих берегів.

— Невже верби? — глянувши на зеленокосу гущавину, яка збігала улоговиною до води, вигукнув Іван Затуливітер.

— Нам, тезку, пригадується, і в Америці марилися степові верби та чорнобривці ласкаві, — відповів Байда.

— Нічого дивного немає, — пояснив Гольцев. — Тутешня вільха чимось таки схожа на вашу українську вербу.

Невдовзі минули півострів Крашенинникова й гирло річки Велика Ходутка. Ось і мис Лопатка, за яким починався вогневий рубіж.

Вісімнадцятого серпня на світанку «Двійка» з кількома іншими десантними суднами, перетнувши бурунисту протоку, непомітно підійшла до японської фортеці на воді.

Шумшу! Крихітний суходіл в океані, правічно російська земля, як і решта островів Курильського архіпелагу, сімдесят років конав під п'ятою чужинців.

— Ми прийшли визволити тебе від ненависного ворога, — тихо мовив Іван Затуливітер.

Тримаючи високо над головою автомати й в'язки гранат, морські піхотинці скочили з корабля у воду.

Не встигли минути покритої пасмами морської капусти мілини, як десь збоку, від маяка, раптом ударили кулемети, гримнули гармати.

До берега — кілька десятків метрів — пробиралися під шквальним вогнем.

Дехто так і не добіг. Скошений кулею, пішов на дно. Та наступ не припинився. Охоплені єдиним поривом, усі кинулися на приступ острова-фортеці.

Нога ще не торкнулася берегової тверді, а у дротяну загороду вже полетіли гранати.

Було очевидно: тут, де база Катаока, укріплена кожна п'ядь суходолу. Позиції з кулеметними гніздами, майданчики для батарей. У скелях, вподовж берега, доти й дзоти, з яких лилася свинцева злива.

Прорвавши першу лінію оборони, десантники кинулися вперед — їх підтримала корабельна артилерія. Кілька японських батарей замовкло.

Штурмові загони, незважаючи на шалений опір, який чинили самураї, вчепилися, як мовиться, в острівну твердь, зайняли, хоч і незначний, плацдарм.

Та в цей час почувся гул моторів, скрегіт гусениць. По схилу сопки з-за косогору виповзали приземисті, схожі на клоп-черепашок, танки. Їхні жовто-зелені борти були прикрашені синіми драконами.

Танки повільно наближалися до улоговини й косогору, того місця, де залягла морська піхота.

— Один, два, три… — навіщось заходився рахувати Іван Байда.

І збився з ліку — ворожих машин було понад двадцять.

Над баштою одного з танків хлопці побачили біле, з червоним сонцем посередині, полотнище.

— Нічого, браття, — озвався командир груші підривників Сашко Водинін. — Броня в них нікудишня, здолаємо!

— І, здається, озброєні танки лише сорока-міліметровою гарматою та кулеметом, — докинув Іван Байда.

— Тож нема чого боятися, — підбадьорив командир.

Він підвівся на повен зріст.

— Хлопці! — мовив. — Якщо танки прорвуться далі, вони нашкодять решті наших товаришів, що зайняли оборону в долині. Ворога треба зупинити будь-що. Клоп-черепашку з білим полотнищем над баштою беру на себе!

Низка танків, як хвостата змія, витягнувшись по долині, наближалася до пригірка.

Командир зрозумів: для атаки проти танків це найзручніше місце — вузька смуга дороги, затиснута схилами сопок та непрохідними болотами.

І він вирішив тут дати бій… Технік-лейтенант Сашко Водинін, ще недавно командир берегової мінної партії, як і інші товариші, хто зараз разом із ним стоїть на цьому вогневому рубежі віч-на-віч зі смертю, добровольцем пішов у морську піхоту.

Молодий красень, голубоокий син Росії, підводячись для атаки, на мить уявив рідну хату, очі матері, а ще всю, від Карпатських гір до цих далеких океанських суходолів, Батьківщину. І, подумавши про це, уже не міг діяти інакше.

— Вони не пройдуть! — упевнено сказав.

Зелено-жовта сталева змія повзла й повзла.

Головний танк колони уже досягнув пригірка, за яким починалася вузька, в лещатах боліт і сопок, дорога.

До скреготу гусениць і гуркоту моторів долучилися викрики «Банзай!» — під прикриттям танків у контратаку з довколишніх сопок піднімалися японські піхотинці.

— Не буде по-вашому, гади! — і Сашко метнув під головний танк гранату.

Оглушливий вибух, огонь, дим. Підбита машина, як дзига, закрутилася на місці.

Та вже підходили інші танки.

З ними й вступили у поєдинок морські піхотинці.

Сашко Водинін підірвав і наступну машину. Підірвав і — загинув.

Вибух протитанкової міни був такий сильний, що там, куди її кинув відважний воїн, спалахнула земля.

Танк палав. Їдкий чорний дим застеляв усе навколо.

Ворог не пройшов, атаку було відбито. Відбито дорогою ціною — загинули Олександр Водинін, Іван Кобзар, Костянтин Гольцев.

Моряки-десантники з боєм прорвалися вперед.

І раптом: із тилу, від навислої над затокою скелі — тієї незначної території, яку відбили в японців наші бійці, — знову застрочили кулемети, гухнула гармата.

— Байда і Затуливітер, мерщій до скелі!

Повзком поміж кущів кедрівника, а де й на повен зріст, хлопці пробралися туди, звідки не переставала литися свинцева лавина.

Це було неабияке укріплення — ніби врослий у скелю дот. Сектор обстрілу з його амбразур: