Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ні.

— Чому?

— Тому що вони мають свої причини для такої поведінки. Ми не маємо права ображати їх недовірою чи звинувачувати в нечесності, аж поки не переконаємося, що вони того заслуговують.

— Гм! Мій брат Віннету присоромив мене. У мого брата більше такту, ніж у мене.

— Вбивча Рука докоряє мені?

— Ні, Віннету знає, що я не маю такої звички.

— Не можна ображати людей без вагомої причини. Краще самому зазнати несправедливості, ніж заподіяти кривду іншому. Нехай мій брат Вбивча Рука подумає, чи має купець підстави ненавидіти нас.

— Не думаю. Навіть навпаки, він має вагомі причини ставитися до нас по-дружньому.

— Це правда. Він хоче побачити наші хутра. Його господар може непогано заробити завдяки Вогняній Руці. Та коли дорогою нас спіткає лихо, він ніколи не потрапить до «фортеці». Тому навіть якщо він ставиться до нас вороже, то не покаже цього, поки не добереться до хутра. Мій брат згоден зі мною?

— Так.

— А ті троє, що представилися поселенцями…

— Вони не поселенці. Але зараз це не має значення. Ми в безпеці, поки до «фортеці» ще далеко.

— Але коли ми доберемося до неї, все може змінитися.

— Уфф! — посміхнувся Віннету. — Мій брат думає так само, як я.

— Це не дивно, бо ця думка напрошується сама собою.

— Що всі вони з однієї банди?

— Так. Корнер сказав нам учора, що купець на ім’я Бартон працює з чотирма помічниками, може, старий, який видає себе за поселенця, це і є Бартон? Але про всяк випадок назвався вигаданим ім’ям. Вартон звучить дуже схоже на Бартон. Він міг ховатися поблизу будинку Корнера, а Роллінс уночі виходив і попередив господаря про можливість поживитися. Тепер вони приєдналися до нас.

— Але з якою метою? З доброю чи з поганою? Як вважає мій брат?

— Не думаю, що з доброю. Який їм хосен просто поїхати разом з нами, не називаючи справжніх імен. Хіба, щоб оцінити товари. Але це ні до чого, бо оцінити може й помічник.

— Це правда. Отже, вони хочуть проникнути в «фортецю», але не для того, щоб оцінити хутра, а щоб вкрасти їх.

— Тобто, вони збираються пограбувати нас, а може, й убити?

— Саме так.

— Ми повинні бути обережними, бо маємо справу зі злими людьми. Але дорогою можна не боятися, з нами нічого не трапиться. Вони будуть діяти вже аж тоді, коли ми прибудемо на місце.

— А уникнути цього вже не вдасться. Роллінса нам доведеться взяти з собою, але з іншими ми попрощаємося раніше. Адже вони сказали, що прямують у форт. Та, попри все, ми повинні бути дуже обережними, бо можемо й помилятися. Треба пильно стежити за ними не лише вдень, а й уночі.

— Так, це необхідно, бо цілком може виявитися, що поблизу чатує хтось із їхніми кіньми.

— Спати будемо по черзі. Один з нас постійно мусить бути на варті, готовий до нападу в будь-яку хвилину, але так, щоб ці люди ні про що не здогадалися.

Ось про що ми говорили. Віннету з його неймовірною інтуїцією знову майже про все здогадався. Майже. Якби ми дізналися все, боюся, то не могли б лишатися спокійні. Після обіду ми відмовилися сісти на коней, хоч нам не раз пропонували. Ми хотіли провести ніч у прерії, на рівнині, де легко помітити наближення людини. Але до вечора пішов дощ, і нам довелося шукати притулку в найближчому лісі. На узліссі росли високі дерева з густим листям, чиї крони сховали нас від дощу. Однак за таку зручність треба було платити власною безпекою. Ми стали ще обережніші. Ми взяли з собою їжі лише на двох людей, але в Роллінса теж були з собою запаси, тож вечері вистачило всім. А наступного дня можна буде щось вполювати. Після вечері ми хотіли лягти спати, але наші супутники почали бесіду, хоч ми й заборонили їм голосно розмовляти. Навіть Роллінс розговорився і сипав історіями про пригоди, які йому довелося пережити в подорожах на Дикому Заході. Ні я, ні Віннету не брали участі в бесіді, яка здалася мені невипадковою — нас немов намагалися втягнути у розмову, щоб відвернути нашу увагу. Я скоса подивився на апача й побачив, що він напружений, що зброя у нього під рукою і що очі його з-під напівопущених вій пильно вдивляються у темряву. До півночі дощ перестав і вітер стих, ми хотіли перенести табір на рівнину, але Роллінс і «поселенці» стали так завзято впиратися, що тільки посилили наші підозри, і ми, аби не дражнити їх, поступилися.

Ми не розпалювали багаття і суворо заборонили робити це нашим супутникам, пояснивши, що перебуваємо у володіннях вороже налаштованих племен сіу. Але насправді вогонь міг завадити нам побачити наближення спільників наших супутників. Наші очі освоїлися з темрявою, і оскільки розмова заглушала всі лісові шерехи, ми з напруженим вичікуванням роздивлялися по боках.

Ми сиділи, як я вже сказав, під деревами на узліссі, повернувшись до дерев обличчям, усвідомлюючи, що ворог, найімовірніше, підкрадатиметься саме звідти. Зійшов тоненький серпик місяця й освітив галявину. Розмова точилася далі, безпосередньо до нас не зверталися, але намагалися відвернути нашу увагу. Віннету напівлежачки притулився до стовбура, і можна було подумати, що він спить. Раптом він ворухнувся й повернувся на бік, його рука, що лежала на срібній рушниці, повільно потягнула зброю до стегна.

Невже апач помітив ворога і збирається вистрілити в нього? Було схоже, що він збирається здійснити один зі своїх знаменитих пострілів із коліна, виконати які неймовірно складно. І справді, він ніби ненароком поклав руку на рушницю. Поглянувши туди ж, куди дивилося й дуло його рушниці, я побачив у кущах ледь помітний блиск людських очей. Зауважити його могло тільки дуже досвідчене око. Отже, наші