Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Корнерові не лишалося нічого іншого, як замовкнути. Апач дістав люльку миру, закурив її і, дотримуючись звичаю, виголосив коротку промову про дружбу. Потім він передав люльку Гнідому Коневі, а той, після відповідного слова, — мені. Після завершення обряду Віннету відчинив двері і сказав:
— Нехай мій червоношкірий брат повертається до своїх воїнів і веде їх додому. Ми віримо, що ти виконаєш наші умови.
Гнідий Кінь мовчки вийшов із дому, а ми стали біля вікна — хоча нас і охороняв «дим миру», слід було все ж переконатися, що окананда пішли геть.
Переговори воїнів племені дакота. Північна Дакота, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
Гнідий Кінь був справжнім вождем: він став на відкритому місці, щоб місяць освітлював його, і свистом скликав воїнів. Ті, ясна річ, були вкрай здивовані, що він покликав їх не криючись, бо ж перед тим вони мали наказ поводитися якомога обережніше й не видавати себе жодним звуком.
— Нехай воїни окананда вислухають слова свого вождя! — вимовив він так голосно, що було чути навіть нам. — Я привів вас сюди, щоб помститися блідолицьому на ім’я Корнер за те, що він без нашого дозволу оселився на нашій землі. Але сьогодні у його вігвамі ночують двоє найславетніших воїнів гір і прерій: Віннету і Вбивча Рука, від їхніх очей і вух не сховалося, що ми йдемо сюди. Вбивча Рука вийшов до мене назустріч, його обійми позбавили мене дихання, і я потрапив у полон. Але мені не соромно, що він мене переміг. Я викурив з ним і з Віннету люльку миру і вважаю дружбу з ними честю для себе. Ми вирішили, що слід подарувати життя білим поселенцям, якщо вони куплять у нас землю або покинуть її до зазначеного мною дня. Якщо вони відмовляться, то ми прийдемо до них і вчинимо з ними, як зі злодіями. Віннету і Вбивча Рука чують мої слова; тепер мої брати повернуться разом зі мною у свої вігвами.
З цими словами Гнідий Кінь, не ховаючись, пішов до воріт садиби, решта червоношкірих пішла за ним. Упевнені, що вождь дотримає свого слова, ми вивели надвір коней і влаштувалися спати на траві. І тільки Роллінс пробурмотів собі під ніс, що «проклятим червоношкірим не можна довіряти», а потім пішов слідом за сіу, щоб перевірити, чи справді вони забралися геть. Його поведінка й цього разу викликала підозри. А згодом з’ясувалося, що виходив він зовсім з іншої причини. Я не знаю, коли він повернувся, але коли ми прокинулися, Роллінс із господарем будинку сиділи біля ґанку і про щось перешіптувалися. Корнер побажав нам доброго ранку, хоча в його голосі не було щирості: він явно був злий на нас. Чомусь він був переконаний, що ми спокійно могли би перестріляти усіх червоношкірих. А тепер йому доведеться заплатити за землю або забратися геть. Я не почував до нього жалю, адже ніхто його сюди не кликав. Як би повелися білі десь в Іллінойсі чи Вермонті, якби хто-небудь із червоношкірих вподобав собі ділянку й оселився там з родиною, стверджуючи, що це належить йому за законом? Ми не стали затримуватися, подякували поселенцю за гостинність і поїхали геть.
Роллінс, як ми й домовлялися, вирушив у дорогу разом із нами. Щоправда, спочатку нас дивувало, що він відстає, постійно притримує коня, щоб не їхати поруч, ніби слуга, який намагається продемонструвати повагу до господаря, але потім перестали звертати на нього увагу. Зрештою, це його діло, а нам так було навіть зручніше, бо могли собі розмовляти про своє без сторонніх вух.
Однак через кілька годин він наздогнав нас, щоб почати нескінченні розпитування про кількість і якість хутра. Особливо його цікавило, де Вогняна Рука зберігає шкури: у сухій печері чи у схованці під землею. Я знову насторожився і не став відповідати, бо вестмен не розповідає про такі речі незнайомим людям. Не знаю, чи він образився на це, чи просто так знову відстав від нас на добру сотню метрів.
Ми поверталися знайомим шляхом, але, як це робить кожен вестмен, машинально вдивлялися в траву в пошуках слідів людини і тварин. Хоч і не так уважно, як робили б це в невідомій місцевості. Опівдні ми побачили прим’яту траву, спíшилися, придивилися і зрозуміли, що там відпочивали люди, які намагалися ретельно замести сліди. Ми, звичайно ж, зупинилися й почали уважно розглядати сліди. За цей час під’їхав Роллінс, зіскочив із сідла й запитав:
— Це сліди тварин чи людей?
Віннету промовчав, а я, щоб не здаватися неввічливим, вважав за потрібне відповісти:
— Мені здається, ви не дуже давно у прерії? Інакше відразу б зрозуміли, що тут проходили люди.
— Люди? Сумніваюся! По-моєму, люди витоптали б траву сильніше.
— Ви вважаєте, що людина, яка потрапила у прерію, буде топтати траву, розуміючи, що її вистежать і вб’ють?
— Звичайно, ні. Але якщо ти їдеш верхи, то не вдасться не залишити чітких відбитків.
— Люди, які пройшли тут, були без коней.
— Без коней? Дивно й навіть підозріло. Наскільки я знаю, в прерії ніяк не вижити без коня.
— Я думаю так само, але хіба ви не чули, що іноді людина може потрапити в халепу і втратити коня.
— Звичайно, чув. Але дивно, що коня втратив не один подорожній, а відразу декілька.
Роллінс намагався грати роль розумного й бувалого, хоч було очевидно, що читати сліди він не вміє. Не розуміючи, навіщо він веде нікому не потрібну суперечку, я відвернувся від нього.
— Що думає мій білий брат про ці сліди? — звернувся до мене Віннету.
— Тут пройшли троє білих, у них не було ні коней, ні рушниць.
