Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Вождь Гнідий Кінь думав, що ми дамо йому свободу. Що скаже на це мій брат Вбивча Рука?

— Він помилився, — відповів я. — Хто з мечем прийде, від меча і поляже.

— Вбивча Рука уб’є мене? — вигукнув окананда.

— Я не вбивця. Вбивство і покарання — це не одне і те ж, — відповів я.

— Хіба я заслужив смерть?

— Так.

— Неправда! Я перебуваю на своїй території!

— Зараз ти у вігвамі блідолицих, і не має значення, на чиїй території він стоїть. За законами прерії кожен, хто вривається в чужий вігвам, має померти. Мій брат Віннету вже сказав тобі, як слід було вчинити, і я з ним згоден. Жоден білий і жоден червоношкірий воїн не засудять нас, якщо ми зараз уб’ємо тебе. Але ти знаєш, що ми не любимо проливати кров без потреби, тому попроси вождя апачів пояснити тобі, як ти можеш врятувати собі життя.

Вождь окананда прийшов сюди вершити суд і раптом сам опинився у ролі підсудного. Він почувався розгублено, і це було видно, хоч він і намагався приховати свої почуття. Напевно, він хотів додати ще якісь аргументи на своє виправдання, аби обстояти право на грабунок і насильство, але нічого не міг придумати, тому мовчав і дивився на вождя апачів з надією і гнівом в очах. Я уважно стежив за його обличчям і раптово помітив, як він скосив очі на Роллінса. Може, це була випадковість, а може, і ні, — тоді я не мав часу подумати про це, — однак мені здалося, що в його очах читалося благання про допомогу. Дивно, але Роллінс справді спробував заступитися за нього.

— Вождь апачів не прагне крові. Навіть тут, на Дикому Заході, не можна карати за злочин, якого людина ще не вчинила.

Віннету пильно і з підозрою подивився на Роллінса, а потім перебив його:

— Звідки блідолиций знає, чого прагне вождь апачів? Ми з Вбивчою Рукою самі знаємо, що слід зробити, і не потребуємо чужих порад, тому не кажи зайвих слів. Чоловік не повинен базікати без потреби, він має говорити тільки тоді, коли інші хочуть його вислухати.

Як потім зізнався мені Віннету, він і сам не знав, чому раптом вирішив поставити на місце Роллінса. Проте згодом виявилося, що неймовірна інтуїція апача й цього разу не підвела його.

— Ти чув слова Вбивчої Руки, — звернувся знову Віннету до червоношкірого. — Його думки — мої думки. Ми не проллємо твоєї крові, якщо ти розповіси нам усю правду. Тобі не вдасться обдурити мене, тому скажи чесно, навіщо ви сюди прийшли. Ти ж не будеш намагатися збрехати, як зробив би це боягуз?

— Уфф! — обурено вигукнув вождь окананда. — Ми не боягузи, як ти подумав, і я зовсім не відмовляюся зізнатися в тому, що ми збиралися напасти на блідолицих і спалити їхній вігвам.

— А що ви хотіли зробити з людьми?

— Вони повинні були померти.

— Ви так вирішили на раді?

Гнідий Кінь вагався, мабуть, не наважуючись сказати всієї правди, тому Віннету наполягав далі:

— Ви самі так вирішили чи хтось підказав вам, що блідолицих поселенців краще вбити?

Червоношкірий мовчав, підтверджуючи наші побоювання.

— Гнідий Кінь не може знайти потрібного слова, щоб відповісти на моє запитання? — наполягав Віннету. — Нехай мій брат подумає, чи варто йому мовчати. Якщо він хоче зберегти життя, то повинен сказати мені, хто порадив вам напасти на блідолицих. Я хочу знати, чи той, хто порадив вам напасти на цей дім, був із племені окананда чи ні?

— Така людина існує.

— Хто він?

— Хіба вождь апачів зраджує спільників?

— Ні, — змушений був погодитися Віннету.

— Тож і я не можу назвати імені.

— Твоя правда, не пристало воїнові зраджувати. Однак ти можеш сказати мені, чи він один із воїнів окананда?

— Ні.

— Він з іншого племені червоношкірих воїнів?

— Ні.

— Отже, він білий?

— Так.

— Він прийшов сюди разом із тобою?

— Його немає серед моїх воїнів.

— Так я й думав! Уфф! — вигукнув Віннету. — Мій брат Вбивча Рука теж здогадався, що в усьому винен блідолиций. Крім того, ви ще нікого не вбили. Якщо ви не збираєтеся терпіти тут блідолицих, то ви повинні до справи підходити інакше, не через убивство. Тож ми повернемо тобі свободу, якщо ти погодишся на наші умови.

— Що я повинен зробити? — запитав Гнідий Кінь.

— По-перше, ти більше не матимеш жодних справ із блідолицим, який умовив вас спалити цей вігвам.

Це явно не сподобалося вождеві окананда, але повагавшись, він погодився. Віннету провадив далі:

— Завтра вдень, при світлі сонця, ти прийдеш сюди як вождь і вимагатимеш у білої людини на ім’я Корнер заплатити за землю, на якій стоїть його вігвам, за землю, на якій пасеться його худоба, і за землю, на якій росте його жито. Якщо він не захоче платити, то йому доведеться піти звідси, або ти можеш повернутися до нього з воїнами і вигнати його силою.

Друга умова значно більше сподобалася червоношкірому, проте викликала вибух обурення з боку Корнера. Старий гнівно перераховував статті закону, говорив про права поселенців, але Віннету не захотів вислухати його.

— Я знаю блідолицих, — тоном прокурора сказав він. — Вони крадуть наші землі і не поважають наші права та звичаї. Тож і ми не повинні поважати їхні закони. Якщо ти вважаєш, що можеш силою втриматися тут, залишайся, але на