Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Гм! Дуже дивно! Троє беззбройних блідолицих у цих небезпечних місцях! Це можна пояснити хіба що якимось нещастям — хтось напав на них і пограбував.

— Я теж так думаю. Нехай мій білий брат подивиться сюди, на цей слід. У них навіть не було ножів, і вони просто виламали собі по палиці. Вони потребують допомоги.

— Віннету хоче допомогти їм?

— Вождь апачів завжди допомагає і білим, і червоношкірим, які ускочили в біду. Але сьогодні нехай Вбивча Рука вирішує, як нам вчинити: він краще знає своїх побратимів. Я не довіряю людям, які пройшли тут.

— Чому?

— Тому що блідолиці ретельно замітали сліди всю дорогу до того, як зробили привал, а тут раптом перестали. Червоношкірий воїн вчинить так тільки тоді, коли хоче приховати, звідки він прийшов, і заманити ворога в пастку.

— Можливо, вони не хочуть втрачати часу або вже почуваються в безпеці?

— Якщо це так, то вони не вестмени, а ґрінгорни або ж люди, які випадково потрапили в прерію. Треба допомогти їм.

— Згоден, — сказав я. — Тим більше, що нам з ними по дорозі.

Ми знову сіли на коней і зібралися їхати по сліду, але Роллінс зупинив нас.

— Навіщо нам зв’язуватися з невідомими людьми в такій глушині? Хіба не краще дати їм спокій, нам від них не буде жодної користі, — невдоволено пробурчав він.

— Нам не буде, але, може, ми їм потрібні, — відповів я. Його поведінка знову здалася мені дивною і підозрілою.

— Але ми тільки згаємо час! — наполягав він.

— Ми не настільки поспішаємо, щоб не мати часу допомогти людям, які цього потребують.

Можливо, я відповів йому надто різко, він і далі бурмотів щось собі під ніс, але сів на коня й поїхав слідом за нами. Я й далі не довіряв йому, хоч і не мав для того очевидних підстав.

Слід вивів нас із лісу в долину. Судячи з відбитків ніг, люди пройшли там не більше ніж годину тому; незабаром ми побачили попереду три чорні цятки. Коли до них залишилося півмилі, ми вже могли роздивитися, що це троє чоловіків, одягнених не як вестмени, один з них озирнувся й завмер від страху. Решта стрімголов кинулися тікати, немов сподіваючись випередити наших коней. Ми зупинилися, щоб показати бідолахам, що не збираємося переслідувати їх, і я закричав:

— Стійте, джентльмени! Ми не скривдимо вас!

Вони навіть ножів не мали, а палиці, які виламали в лісі, не могли служити їм захистом ні від людей, ні від звірів. В одного з чоловіків голова була обмотана хусткою, в другого рука теліпалася на перев’язі, третій, наймолодший, був цілий і неушкоджений. На їхніх обличчях застиг вираз страху й надії на порятунок.

— Від кого ви так тікаєте, джентльмени? — запитав я, коли ми під’їхали.

— Звідки нам знати, хто ви такі? — відповів старший із них.

— Ким би ми не були, ми й так наздогнали б вас, тому вам нічого було поспішати. Але ми чесні люди і поїхали по вашому сліду, щоб дізнатися, чи не потрібна вам допомога, бо нам здалося, що ви ускочили в халепу.

— Це чиста правда, сер. У нас, щиро кажучи, серйозні неприємності. А коли чесно, то ми й живими хіба випадково лишилися.

— Співчуваю. А що ж усе-таки сталося? Через кого ви потрапили в біду?

— Через індіанців племені сіу-окананда.

— Вони напали на вас? Де й коли?

— Вчора вранці, біля гирла Таркі-Рівер.

— Як же це сталося? Чи краще не питати?

— Я готовий розповісти вам усе, якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, тобто чесні люди. Хочеться почути й ваші імена.

— Вибачте, ми забули назватися, — сказав я. — Цей червоношкірий джентльмен — вождь апачів Віннету, мене у прерії називають Вбивча Рука, а наш товариш — містер Роллінс. Він купець і подорожує з нами у справах.

— Це ж треба! Даруйте, сер, нашу недовіру. Ми не вестмени, тільки тому й не впізнали вас. Але ми чули, хто такі Віннету й Вбивча Рука, і нам відомо, що на них можна покластися. Саме провидіння привело вас сюди. Ми потребуємо вашої допомоги, джентльмени.

— Ми зробимо все, що зможемо.

— Дозвольте спочатку представитися. Мене звати Вартон, це мій син, а он той юнак — мій племінник. Ми прибули сюди з Нового Ульма, щоб оселитися на берегах Таркі-Рівер.

— Ви вчинили вкрай необачно.

— На жаль, ми й не припускали, наскільки це небезпечно. Нам намалювали райську картину: приїжджай, бери скільки завгодно землі, збирай урожай і багатій.

— А індіанці? Про них ви не подумали?

— Нам описали їх зовсім не такими, які вони насправді. Ми приїхали у фургонах, привезли все найпотрібніше, щоб вибрати місце й облаштуватися. А тут ці дияволи на нас напали.

— Дякуйте Богові, що залишилися живі, і не шкодуйте про втрати.

— Звичайно, звичайно! Я розумію, що нам ще й пощастило, бо спочатку червоношкірі говорили про стовп тортур. Помирати нікому не хотілося, а в страшних муках — і поготів. Але потім вони просто пограбували нас і відпустили на всі чотири сторони. Вони мали важливіші справи.

— Ви сказали — важливіші справи? — насторожився я. — Може, ви чули які саме?

— Не дуже. Ми не знаємо їхньої мови, але вождь трохи говорить англійською, і ми зрозуміли, що вони хотіли тієї ж ночі напасти на садибу поселенця на ім’я Корнер.