Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Все точно. Вони справді збиралися напасти на нього тієї ночі, і вони не мали часу на вас. Тому ви й вижили.

— Краще б вони вбили нас! У нас нічого не зосталося!

— У вас залишилося життя.

— Навіщо воно нам, якщо ми приречені? Ми не маємо ні їжі, ні зброї, щоб полювати на дичину або захиститися від диких звірів. Спочатку ми шукали в лісі ягоди, але на рівнині вони не ростуть. Поживитися корінням ми не ризикуємо, щоб не отруїтися. Якби ми не зустріли вас — через кілька днів померли б мученицькою голодною смертю. Сподіваюся, ви християни й поділитеся з нами шматком хліба.

— Не хвилюйтеся, ми не дамо вам загинути. А куди ви прямуєте?

— У форт Вілкс.

— Ви знаєте дорогу туди?

— Ні, не знаємо, але нам здається, що ми вибрали більш-менш правильний керунок. Це правда?

— Так. Але чому саме туди?

— Я вже казав, що ми втрьох виїхали вперед, а наші сім’ї чекають на нас у форті. Вони й тепер там. Тож, якщо нам вдасться дійти туди, ми врятовані.

— Можу сказати одне: вам знову пощастило. Ми їдемо в тому ж напрямку, у форті нас знають, і щойно ми зустрінемо драгунський патруль, передамо вас йому.

— Справді? Ви не кинете нас? Адже червоношкірі забрали в нас коней, і дорога туди розтягнеться днів на шість, не менше.

— Нічого не вдієш. А поки що сядьте й поїжте.

Роллінс кожним порухом своїм демонстрував, що такий розвиток подій йому явно не подобається, бурчав про змарнований час і що милосердя те ні до чого, але ми не звертали уваги на його нарікання, спíшилися і запропонували голодним бідолахам їжу. Коли ті трохи поїли й відпочили, ми рушили далі. Наші нові супутники безперервно торохтіли, але оскільки ми з Віннету відповідали дуже лаконічно й не розбалакувалися, то вони незабаром відчепилися від нас і спробували почати бесіду з Роллінсом. Однак купець різко обірвав їх, бо й далі гнівався через сповільнення нашого руху. Його відверте хамство здалося мені підозрілим, і я став нишком спостерігати за ним, що призвело до цікавого відкриття: коли Роллінс був упевнений, що ніхто не дивиться на нього, його обличчям пробігала хитра посмішка, в якій можна було вгадати підступність і почуття власної переваги. У такі миті він крадькома кидав на мене й на Віннету швидкі, хитрі і пронизливі погляди. Розуміючи, що все це неспроста, я став ще уважніше роздивлятися його, і мені відкрилася ще одна дивина в його поведінці: коли Роллінс стрічався очима з кимось із горе-поселенців, вони відразу ж відводили очі, наче вдавали, що незнайомі.

Чи ж не означало це, що всі вони знайомі між собою, чи навіть що вони змовилися? Може, обурення купця — лише маска. Але навіщо Роллінсові обманювати нас? А що можуть мати проти нас врятовані нами білі?

Чи можу я помилятися, думав я собі? В усякому разі, слід перевірити! Тоді саме знову виявилося наше з Віннету вміння читати думки одне одного. Вождь апачів спíшився і звернувся до Вартона:

— Мій білий брат втомився, нехай він сяде на мого коня й відпочине. Вбивча Рука теж готовий поступитися своїм конем слабшому. Ми ходимо швидко й не відстанемо від вас.

Спершу Вартон прикинувся, ніби він дуже збентежений і не наважується пристати на пропозицію вождя апачів, але через мить він уже сидів у сідлі, а я допомагав його синові залізти на спину Ластівки. Роллінс мав би теж поступитися своїм конем племінникові Вартона, але навмисне не зробив цього, тож юнакові довелося згодом помінятися із сином Вартона.

Тепер ми йшли за декілька кроків від вершників і могли розмовляти, не боячись, що нас почують, а водночас і не викликаючи підозри. Але про всяк випадок ми перейшли на мову апачів.

— Я бачу, що мій брат поступився своїм конем не через співчуття, — сказав я.

— Вбивча Рука правильно подумав, — відповів Віннету.

— Віннету придивився уважніше до цих людей? — запитав я його.

— Я помітив, що мій брат не довіряє їм, і мої очі теж захотіли переконатися в їхній чесності, хоча я й раніше бачив, що вони кажуть неправду.

— І що ж побачив Віннету?

— Нехай мій брат здогадається сам.

— Пов’язки?

— Так. В одного з них перев’язана голова, а в другого — рука, але ми переїхали через два струмки, і жоден не зупинився, щоб промити рани проточною водою. Але якщо рани придумані, то й усе інше брехня, а зустріч із нами була спланованою заздалегідь. А чи помітив Вбивча Рука, як вони їли?

— Вони накинулися на їжу, але з’їли зовсім небагато, — відповів я, втішений, що мої підозри підтверджуються.

— Вони стверджують, що сіу-окананда напали на них біля верхів’я Таркі-Рівер учора, але як вони змогли дістатися сюди пішки так швидко?

— Про це я нічого не можу сказати, я не був біля верхів’я Таркі-Рівер.

— Вони могли б потрапити сюди тільки верхи. Отже, або вони мають коней, просто залишили їх під наглядом спільників, або ж вони не були вчора біля верхів’я Таркі-Рівер.

— Гм! Якщо припустити, що вони справді мають коней, то з ким вони їх залишили?

— Це нам треба довідатися. Мій брат Вбивча Рука також вважає, що Роллінс тільки вдає, що злий на них?

— Так, він прикидається.

— Мені теж так здалося. Він їх знає. Може, він навіть один з них.

— Але що вони приховують? Які їхні мотиви і яка мета?

— Вгадати цього нам не вдасться, треба якось вивідати.

— Може, нам просто сказати їм, що ми про них думаємо?