Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман
Того ж дня Георгій прийшов у гуртожиток, дістав з-під матраца парашутну сумку і запропонував льотчикам висипати в неї весь пайок тютюну, а потім звідти брати скільки кому треба. Льотчикам ця пропозиція сподобалась, і з того часу в ескадрильї Карлова, та й в інших ескадрильях, з’явився «спільний котел».
Георгій навпомацки скрутив «козячу ніжку». Але запалити її не наважився: найменший спалах світла міг виказати його. Він потримав у губах незапалену самокрутку і обережно поклав її назад у кисет.
«Семенюк і Архипов, напевно, розповіли, що сталося вчора ввечері, — подумав він. — Цікаво, чи знає про де Ємельянов? Якщо знає, — лає, мабуть, мене!»
Карлов не шкодував, що полетів на завдання з простреленою рукою. Рана не заважала вести літак. Те. що його штурмовик підбили, — цілковита випадковість.
«Ємельянов зрозуміє. Повинен зрозуміти. Зате який переполох ми зчинили на Сальському аеродромі!.. Але де подівся Долаберідзе? Мабуть, загинув… Сумно зараз у полку…» Він згадав, як завжди хмурнів командир, коли йому приносили на підпис повідомлення про загибель льотчика.
З жахом Георгій уявив собі, як його дружина одержить таке саме повідомлення.
«Ні, ні! — відігнав він цю думку. — Адже друзі бачили, що я виліз із літака. Вони заспокоять дружину, пояснять, чому я перестав їй писати».
Сержанти Семенюк і Архипов повернулися з аеродрому в гуртожиток.
Весь день вони, мов змовники, трималися осторонь інших льотчиків і, тільки-но з командного пункту звилася червона ракета — сигнал відбою, обидва пішли в станицю. Вони першими прийшли в гуртожиток і, не знімаючи комбінезонів, сіли за стіл. Здавалося, кожен думав про своє. Але коли Семенюк підвівся і дістав з-під нар баян Георгія, Архипов повернув голову в його бік.
— Де зараз бреде твій хазяїн? — сумно промовив Семенюк, погладжуючи баян.
Архипов ніби тільки й чекав цього запитання.
— Я ж казав — не треба його, пораненого, пускати. Тоді й не збили б нашого командира, — докірливо сказав він.
— А як його не пустиш? Командирові полку, чи що було б доповісти, по-твоєму? — роздратовано спитав Семенюк.
— Та хоч би й… доповісти!
— Коли б ти надумав зробити таку дурницю, я не вважав би тебе за друга.
Семенюк надів лямку баяна на плече і невміло почав підбирати якусь мелодію.
— Тут поранена рука ні до чого. «Кому судилося бути збитим, тому ніколи не бути повішеним», — згадав він улюблену приказку командира ескадрильї. — А Карлов повернеться. От побачиш — повернеться. Нема чого ховати його заздалегідь. Бахтін бачив, що він з літака виліз. І не тільки Бахтін — усі бачили. І голий степ навколо бачили. Німців там близько не було, не повинен загинути наш командир. — І, трохи помовчавши, додав: — А якби він не полетів, тоді напевно загинув би для нас, бо не повірили б йому. А це вже страшніше за смерть.
— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.
— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.
Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.
— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.
— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.
— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.
За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:
— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.
Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.
— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?
— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.
Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.
— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.
Настрій в кімнаті змінився.
— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.
— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!
Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:
Твої поезії ще не вдались тобі, Та прочитав я з радістю їх знову. Вдивляючись в простори голубі…
