Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман
— Ось тобі й «пропав безвісти»… — тихо промовив Семенюк.
— Так… сильний духом був цей Жовтоножко, — зауважив Архипов.
— Був він так само, як і ви, комсомольцем. Двадцять років йому минуло, — сказав майор Голубев. — Наші радянські люди вночі підібрали Жовтоножка і поховали як героя.
Запанувала мовчанка, — льотчики ніби вшановували пам’ять загиблого.
І, як завжди, Семенюк висловився першим:
— Карлова теж живим не візьмуть.
Усі запитливо глянули на командира полку.
Іван Олексійович Ємельянов… Це він учив їх битися і перемагати. Нерідко в небезпечні хвилини бою Ємельянов приймав на себе атаки «Мессершміттів», мов птах, одвертаючи ворога від своїх пташенят. Так було на Дону, на Волзі, і кожен знав, що так буде завжди, поки б’ється серце цієї людини.
Він знав і вмів оцінити кожного льотчика. Тому всі нетерпляче чекали, що скаже командир про Карлова.
І Ємельянов відповів:
— Якщо Георгій живий, він тепер десь пробирається потай у темряві. Будемо сподіватися, що повернеться.
— Тим паче, що в нього є автомат, — додав Семенюк.
— У Карлова на озброєнні не тільки автомат. У нього є ще партійний квиток. Він завжди підкаже, як треба діяти, — впевнено промовив Голубев.
— Це ти, Олёксандре Дмитровичу, дуже влучно сказав, — підтримав його командир полку. — А поки що тимчасово командувати ескадрильєю призначаю лейтенанта Мордовцева.
Емельянов підвівся і, збираючись іти, повернувся до Архипова:
— Напишіть батькові листа, а потім продумайте порядок роботи льотчика в кабіні. Завтра полетите на бойове завдання. Я сам поведу вашу ескадрилью.
В той час, коли відбувалася ця розмова і коли Георгій Карлов ховався на горищі сарая, сержант Долаберідзе, подолавши десять кілометрів бездоріжжя в степу, ліг відпочити в очереті на березі Манича.
Віддалившись од цілі на підбитому літаку і докладаючи нелюдських зусиль, він лише кілька хвилин зумів протримати в повітрі машину, що майже втратила керування.
Не випускаючи шасі, льотчик посадив поранений штурмовик у степу. На крилах зяяли дві величезні пробоїни, зроблені зенітними снарядами. Вздовж кіля чорніла вибита кулеметною чергою рівна лінія невеликих отворів, по краях яких стирчали рвані куски металевої обшивки. Весь фюзеляж був забризканий маслом, що витікало з бака.
Долаберідзе підпалив свій літак і рушив на схід. Уже смеркало, коли він добрів до Манича і, знесилений, упав на проіржавілі стеблини очерету, підімнявши їх своєю вагою.
Незабаром він почув шум. Визирнув з очерету. Близько десятка гітлерівців з автоматами наперевіс змикали навколо нього кільце оточення.
«Дешево не дамся», — вирішив льотчик. Він звів пістолет і приготувався до бою.
Попереду біг солдат з вівчаркою на довгому повідку. Долаберідзе прицілився в нього і спустив курок. Пострілу не було. Мить — і льотчик перезарядив пістолет.
Та й цього разу бойок, не подолавши замерзлого мастила, поволі пересунувся вперед, не вдаривши капсуля.
Долаберізде зрозумів, що зброя не діє. Тоді він заховав пістолет і документи в сніг і вийшов назустріч ворогам.
Вночі, жорстоко побитий, весь у синяках, льотчик був доставлений в німецьку комендатуру.
Минуло Години дві відтоді, як Георгій залишився сам. Навколо було тихо, тільки часом знизу долинало пирхання корів. Та ось він виразно почув, як зарипіли прочинені двері. Ледве помітне світло від ліхтаря проникло на горище. В сарай з цеберкою води ввійшла Надія Іванівна. Вона вилізла на горище до Георгія.
— Ну, як ви тут влаштувалися? Не змерзли? — спитала вона, виймаючи з кишені кожушини маленький згорток.
— Ні. Не змерз. Тільки захотілося пити.
— Візьміть поїжте, — Надія Іванівна подала йому згорток, — тут хліб і шматочок сала.
— Дуже вдячний. — Карлов розгорнув ганчірку і жадібно почав їсти.
— У чому б вам води принести?
— Ось у мене лишилася посудина з-під молока. Наберіть у неї води, будь ласка, — Георгій подав жінці банку. — А це для вас, — він поклав другу банку на її долоню, — тут згущене молоко.
— Навіщо, навіщо, вам самому здасться!
— Ні, ні, не відмовляйтеся, бо образите мене.
— Ну гаразд. Ми з Лізонькою вже, мабуть, з рік солодкого чаю не пили. Тепер покуштуємо. Дякую!
Надія Іванівна принесла Карлову води, напоїла ко рів і вийшла з сарая. Георгій зручно вмостився, Накрився сіном і незабаром заснув, сховавши обличчя в пухнасте хутро коміра.
Він прокинувся, коли крізь щілини в сараї вже почало проникати бліде світло. За ніч біль трохи вгамувався. Георгій обережно підвівся, щоб не потривожити рану.
Незабаром він почув, як хтось грюкнув дверима. В сарай увійшов Пузанок.
— Те зроби, це зроби. І так від зорі до зорі спини не розгинаю. А йому все
