Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман
— Та називайте так, як усі, — Пузанком. Я вже до цього звик, — неохоче відповів оточенець. — Тільки зараз не розмовляйте, бо хтось їде назустріч.
Георгій прислухався: по замерзлій дорозі вицокували копита. Хтось наближався до них. Ось копита застукали поряд, ось кінь уповільнив ходу, ось… Ні, проскочив мимо.
Далі їхали мовчки. Нарешті десь зовсім близько загавкав собака. Запахло кізяком і димом. Кінь зупинився.
— Пузанок приїхав! — почувся чоловічий голос. — Гей, Надіє Іванівно! Допоможи йому перекидати сіно. Під’їжджай, Пузанок, до сарая, — владним тоном наказав той чоловік. — А я тим часом до сусіди зайду.
Кінь проїхав трохи вперед. Пузанок скинув з Карлова велику купу сіна.
— Вилазьте! Нема нікого. Йдіть у сарай, — зашепотів він. — А тепер лізьте туди, — він показав рукою на горище, до якого було приставлено драбину. Карлов швидко виліз на горище і оглядівся: тут було трохи сіна, лежали подертий хомут, віжки, стирчали голоблі.
— Складайте швидше. — На горищі виросла копиця сіна.
— Пузанок! З ким ти там розмовляєш? — почулося знизу.
— Надіє Іванівно, нікому не скажете? — пошепки спитав хлопець.
— А що трапилось?
— Я російського льотчика знайшов, сюди привіз, щоб сховати.
Карлова вразили слова «російського льотчика». Чому цей хлопець не сказав «нашого льотчика»?
— Де він? — схвильовано спитала жінка.
— Там.
Зарипіла драбина. Георгій побачив заклопотане обличчя з великими сумними очима. Жінка вилізла на горище і кинулась до льотчика.
— Рідний мій! — Вона обняла його. — Нарешті, хоч одного побачила. Як там наші? Чи скоро прийдуть?
— Скоро, скоро! — впевнено відповів Карлов. — До цих місць кілометрів вісімдесят лишилося. За тиждень тут будуть.
— Пузанок! Ти поки що скидай сіно з саней, а коли хазяїн надійде, на горище подаватимеш, — тихо сказала Надія Іванівна.
— Як ви сюди потрапили? — спитала вона льотчика.
Карлов коротко розповів, хто він і як опинився тут.
— Мені б цивільну одежину роздобути. Днів за три дійшов би до своїх.
— Щось придумаємо.
Жінка не зводила з Карлова виплакаиих очей.
— А ви звідки будете, Надіє Іванівно?
— З Ленінграда. Чоловік загинув на фронті ще на початку війни. А мене взимку сорок другого року евакуювали з Ленінграда «шляхом життя» — через Ладозьке озеро… Син у мене загинув там, Сашенька. П’ять років йому минуло. — Вона на хвилину замовкла. Затремтіли куточки губ. — Два «Мессершмітти»… Бачили ж, що жінки з дітьми йдуть, а проте почали обстрілювати колону. Вперше обстріляли — нещастя тоді минуло мене. А вдруге… Я Сашеньку своїм тілом прикрила, а він голову висунув… І прямо влучили в голову… — Вона затулила обличчя руками.
Георгій стиснув кулаки, застогнав крізь зуби.
— Що з вами? — стривожилася жінка.
— Бити мерзотників треба, а я сиджу тут…
— Гей, Надіє Іванівно! Приймайте, — гукнув Пузанок і подав на вилах оберемок сіна.
— Хазяїн іде, — пошепки сказала жінка. — Ховайтесь у цей куток, я вас прикрию сіном.
Георгій здивувався, як легко вона підняла цілу купу сіна.
— Натренувалася вже, — зауважила Надія Іванівна, відповідаючи на його здивований погляд.
— Пішов у хату, — почулося знизу шепотіння Пузанка.
З допомогою Георгія жінка склала сіно і зробила затишну схованку.
— Ну, влаштовуйтесь тут зручніше, а ми підемо в хату.
— Пузанок мене не викаже? — несподівано запитав Карлов.
— Не викаже! — впевнено відповіла Надія Іванівна. — Він сам нещасний.
— А чому він назвав мене «російським льотчиком»?
— За звичкою. У нас тут населення ділить воюючі сторони на німців і росіян. До того ж росіян тут мало, місцеві жителі переважно калмики.
— А ви давно в цій станиці, Надіє Іванівно?
— Та майже рік… Коли вбили Сашеньку, хотіла піти на фронт. А потім побачила дівчинку. її не могли одірвати від убитої матері. Я умовила маленьку, взяла з собою. І вже не могла залишити її і піти на фронт… Нас з Лізою привезли сюди. Я найняла кімнату в нашого хазяїна. А через кілька місяців прийшли німці.
Надворі швидко смеркалося.
— Скоро ви там? — тихо спитав Пузанок.
— Зараз, зараз! Трохи пізніше я прийду напувати корів, тоді принесу вам попоїсти. — Вона зняла рукавицю і подала Карлову свою маленьку огрубілу руку. — Я з радощів, що зустріла вас, навіть про ім’я забула спитати.
— Георгієм мене звуть. Георгій Сергійович, — сказав Карлов, вдячно потискаючи їй руку.
Було вже зовсім темно. Льотчик вийняв банку згущеного молока, яку розпочав удень, і доїв його. Захотілося пити. Карлов проколупав у стрісі дірку, добув трохи снігу і жадібно почав смоктати його.
Холоду він не відчував: светр з верблюдячої шерсті, унти з собачої шкури і хутряний комбінезон добре зогрівали його. Поранена рука переставала нити, але почала боліти голова. Наче лещатами здавило скроні.
Георгій поліз у кишеню по кисет. Тютюну лишилося зовсім мало. Згадався недавній випадок. Георгій дізнався, що Семенюк вимінює свій
