Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.

Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.

— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.

— Тільки не гайтеся!

— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.

Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.

Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.

А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.

«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».

— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.

— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.

— До своїх не передумав іти?

Пузанок промовчав.

— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.

— Добре, не розпрягатиму.

Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.

— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.

— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.

— Ну й чудово!

— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.

— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.

Хазяїн повернувся пізно. Ще з саней гукнув Пузанку, який вийшов йому назустріч:

— Завтра вдосвіта збирайся по сіно. Росіяни близько. Може, скоро тут будуть — від нашого сіна тоді нічогісінько не залишиться.

«Ідуть наші, ідуть, — хотілося крикнути льотчику. — Швидше б дістатися до них!»

Хазяїн пішов у хату.

— Шкуру йому рятувати треба, а він за сіном вболіває, — пробурмотів Пузанок, зайшовши в сарай.

— Як там на вулиці, нікого нема? — спитав у нього Георгій.

— Начебто нема, йдіть.

Георгій узяв автомат, намацав драбину і спустився вниз. На вулиці було темно і безвітряно.

В тьмяному снопі світла, що падав з хатнього вікна, плавно опускався лапатий сніг.

— Ідіть, а я тут повартую, — сказав Пузанок.

Карлов зійшов на високий ганок і, повісивши автомат на шию, смикнув ручку дверей. Вони відчинилися. Перед ним були темні сіни. Ліворуч з нещільно зачинених дверей падала на підлогу вузенька смужечка світла.

— Це ти, Пузанок? — почувся голос хазяїна.

Георгій розчинив двері навстіж і увійшов у кімнату.

Хазяїн сидів за столом з окрайцем хліба в руці.

В довгих вусах, що звисали до підборіддя, заплутались хлібні крихти. Коли він побачив льотчика, його густі руді брови злякано злетіли вгору, від чого на широкому лобі утворилося багато зморщок. Якусь мить хазяїн хати сидів з напіввідкритим ротом, оторопівши від несподіванки.

Потім він через силу проковтнув хліб і запитав:

— Ти звідки взявся, соколе ясний?

— З неба впав! — промовив льотчик. — Вирішив провідати вас!

З-за печі визирнула дружина хазяїна, яка ще не встигла зняти з голови вовняну хустку. Обличчя в неї було спотворене страхом. З другої кімнати вийшла Надія Іванівна. Вона не спускала очей з Карлова.

Георгій скоса глянув на піч і побачив кожух, а під ним на підлозі — великі сірі валянки.

— От що, хазяїне, я зайшов ненадовго. Хочу виміняти свій хутряний комбінезон і унти на твій кожух і валянки. Згоден?

— Можна б і виміняти. Та тільки ж не збудеш твого одягу, відразу заберуть, — ніби зважуючи, повільно відказав хазяїн і почухав потилицю. «На ловця і звір біжить», — подумав він.

Справа в тому, що, відвідавши сина, хазяїн дізнався про тяжке становище німців під Сталінградом. Син розповів йому, що німці евакуюють тилові установи, що