Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

У переповненій землянці ставало зовсім тихо. Всі уважно стежили за виразом обличчя Ємельянова.

— Черговий? Як Жуковський?.. Ще не повернувся, — розчаровано повторював Ємельянов, кладучи трубку на місце.

— А, Бахтін. йди-но сюди! — покликав він, нарешті помітивши капітана.

Раптом різко задзеленчав телефон. Дзвінка нетерпляче чекали, і все-таки він був такий несподіваний, що Бахтін здригнувся.

Командир швидко взяв трубку.

— Ємельянов слухає. Так, так, слухаю вас…

Усі, хто був у землянці, пильно дивилися на командирове обличчя, що враз похмурніло. В тиші глухо вдарилася об стіл телефонна трубка, яку Ємельянов опустив мимо апарата.

— Жуковський знайшов у степу обгорілий штурмовик Кардова, але біля нього нікого не було, — сказав він.

Льотчики мовчки почали виходити з землянки.

Тужним поглядом проводжав Карлов літаки товаришів. Останній штурмовик розтанув у мутній вологій імлі, що застелила очі, а Георгій усе ще напружено вдивлявся в бездонну далечінь, намагаючись розглядіти літаки. Перед очима попливли блискотливі іскорки. Він одвернувся.

«Невже кінець?» — подумав льотчик.

Вилітаючи на бойові завдання, Георгій часто думав: «А що коли мій літак буде підбито? Що коли доведеться сісти там, у них?» Щоразу він намагався відігнати цю настирливу думку, але вона лізла в голову: «А що ти робитимеш, коли опинишся на землі віч-на-віч з фашистами?» І Георгій давно вирішив: «Тільки битися. Битися до останнього патрона, до останнього подиху. Краще смерть, ніж…»

Ні, він не називав це полоном. Георгій вважав ганьбою потрапити до лап ворога.

Тепер, приземлившись далеко від лінії фронту, він швидко оглядівся.

На багато кілометрів, від обрію до обрію, лежав сніг. Жодної оселі, жодного димочка. «Головне — спокій, — згадав Георгій власні слова, які говорив курсантам, випускаючи їх у перший самостійний політ. — Треба пробиратися до своїх. Перейти лінію фронту».

Важко переставляючи ноги, він пройшов по глибокому снігу і відшукав автомат, який скинув йому Світлишнев. Круглий диск був повен патронів.

«З цим ще можна повоювати», — зрадів льотчик. Він повернувся до літака, взяв з кабіни дві маленькі банки згущеного молока — залишки бортового пайка — і поклав їх у широкі кишені комбінезона. З жалем згадав про передчасно з’їдені плитки шоколаду.

Кілька хвилин Георгій уважно роздивлявся карту, прикинув по ній відстань до лінії фронту. Потім поклав планшет на сидіння, вийняв з кобури пістолет і вистрілив у підлогу кабіни. З нижнього бака фонтанчиком бризнув струмок бензину. Розтікаючись, бензин забарвлював сніг. Незабаром біля літака утворилася велика рожева пляма.

Георгій запалив самокрутку. Жадібно наковтавшись диму, кинув недокурок на порожевілий сніг і швидко відбіг убік. Від штурмовика шугнув чорний сніп полум’я. Тільки раз обернувся Карлов на вогонь і попрямував на північний захід.

Йти по глибокому снігу було важко. Кожен рух посилював тупий, ниючий біль у пораненій долоні. На щастя, льодовий вітер дув майже в спину. Щоразу, коли Георгій витягав зав’язлі ноги, маленькі грудочки снігу обсипалися з них. Вітер відразу підхоплював їх і ніс уперед по іскристій білій рівнині.

Пройшовши кілометрів п’ять цією рівниною, Георгій побачив у степу два великих стоги сіна. Долаючи кучугури снігу, добрів до першого. Здоровою рукою розгріб сіно з боку, захищеного від вітру, заліз у невелику виїмку і закрив сіном вхід. Тільки тепер відчув величезну втому: блукання по бездоріжжю і нервове напруження виснажили його.

Він зробив у сіні маленьку віддушину і подивився назовні. По рівній сніговій поверхні бігли хвилясті вихори поземку. Глибокі сліди від Георгієвих унтів швидко наповнювались білою крупою.

«Перечекаю тут, поки посутеніє, — вирішив Карлов. — Удень перший, кого зустріну, розпізнає в мені радянського льотчика. На Маничі в станицях можуть бути німці. Треба, коли зайде сонце, відразу рушати далі, щоб встигнути минути Манич уночі».

Георгій дістав згущене молоко, вийняв з-за халяви ніж і продовбав банку.

Цей гострий, схожий на фінку ніж, ручка якого була складена з різноколірних кружечків плексигласу, був зроблений вмілими руками авіаційних механіків. Він мав бути знаряддям захисту на той випадок, коли льотчик потрапить на ворожу територію. Такі саморобні фінки були в багатьох льотчиків діючої армії, але цю «холодну зброю» застосовували переважно для розпечатування консервних бляшанок.

Наковтавшись тягучої солодкої маси, од якої злипалися губи, Карлов відчув, що все його тіло наповнює млість, йому захотілося спати. Георгій ліг і заплющив очі.

В його уяві попливли відомі з дитинства сонячні береги Чорного моря.

Карлов виріс у Криму. Після смерті батька велика сім’я Кардових опинилась у скрутному становищі, і Георгій, закінчивши сім класів, пішов працювати у зернорадгосп «Більшовик». Незабаром він став комбайнером.

Георгій згадав початок свого самостійного життя. Вісімнадцятирічний комбайнер Карлов перший у Криму перевиконав план збиральних робіт і добровільно поїхав у Сибір на збирання врожаю.

У великому клубі, заповненому комсомольцями, Георгію Карлову вручали першу нагороду за трудові успіхи. Це був цінний подарунок — іменний годинник, з яким Георгій ніколи не розлучався.

Він підніс ліву руку до вуха. Так-так, так-так, так-так, — спокійно відлічував маятник.

Знову пригадалися довоєнні роки. Путівка комсомолу в Сімферопольський аероклуб. Польоти з інструктором на маленькому ПО-2.