Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

Георгій посміхнувся, згадавши, як одного разу інструктор приніс до літака мішок з піском і, прив’язавши його у своїй кабіні, сказав: «Лети самостійно. Головне — спокій! Зроби два польоти по колу».

Перший самостійний виліт. Чи можна його забути?

Цей політ Георгій пам’ятав до найменших подробиць.

В передній інструкторській кабіні лежав тільки мішок з піском. Отже, він, Георгій Карлов, керує літаком самостійно! Справдилася його мрія. І, міцно стискуючи ручку управління, Георгій заспівав від радості. Рокіт мотора поглинав слова пісні, а він співав:

У першу ж свою відпустку Георгій поїхав у Крим. Цілими днями блукав молодий лейтенант по звивистих гірських стежках. Він добре знав тут кожен поворот, кожен спуск і підйом.

Ось і тепер крізь дрімоту льотчик виразно чує шум хвиль, бачить чіткі силуети гір на тлі ясного голубого неба. Як припікає сонце! Він лежить на пляжі, розкинувши руки. Маленький камінчик під лівою долонею розпікся на сонці так, що палить шкіру. Георгій намагається скинути дрімоту і звільнити руку. Великим зусиллям він примушує себе розплющити повіки. Перед очима — обмерзлі від вологого дихання соломинки трави, а за віддушиною у сіні мете й курить сніговий поземок. Суцільна сіра імла затягла небо.

— Стій, дурна! — почув раптом Георгій чийсь голос.

Він здригнувся і повернув голову на окрик. Дрімоту мов рукою зняло. Біля сусіднього стогу стояв кінь, запряжений у гринджоли. Чоловік у дубленому кожусі підчеплював вилами і клав на сани великі оберемки сіна. Скільки не вдивлявся Георгій, нікого більше не побачив. Чоловік лаяв, мабуть, коня.

Карлов вирішив поговорити з незнайомим. Вибравши мить, коли той повернувся по новий оберемок сіна, Георгій швидко виліз із стогу і пішов до чоловіка.

Помітивши військового з автоматом, незнайомий опустив вила і вп’явся зляканим поглядом у льотчика.

— Здрастуйте! — сказав Карлов.

— Доброго здоров’я, — відповів незнайомий, запобігливо посміхаючись, його молоде обличчя обросло бородою, злякані очі неспокійно бігали. Ці очі вразили Георгія. Дивна приреченість прозирала у погляді незнайомого, якому на вигляд було років двадцять.

— Ти хто такий? — спитав Карлов, вдивляючись в його обличчя.

— Оточеиці ми, — нерішуче відповів бородатий хлопець. — Нашу частину розбили ще минулого року. Кого вбито, хто в полон потрапив, а хто переховується по станицях. Працюємо потроху за шматок хліба.

— Виходить, пристосувався? А, либонь, росіянин?

Хлопець похнюпив голову.

— Ви льотчик? — спитав він.

— Був льотчиком, а тепер ось, як ти… нібито оточенець, — посміхнувся Георгій. — Тільки я за шматок хліба себе не продам. До своїх пробиратимусь.

— У такому обмундируванні? Та ви до першої станиці дійдете, а там поліцаї схоплять… Ходімте до нас. Відвезу у станицю, — несподівано запропонував хлопець. І квапливо додав: — Я вас у сараї сховаю. Якусь чумарчину та валянки на ваші хутра виміняємо.

— А це звідси далеко? Німці там є?

— Зараз німців немає, а до станиці кілометрів вісім буде.

— А ти мене німцям не викажеш?

— Бороиь боже! Я й сам тільки до літа перечекаю, а там додому подамся. Кажуть, німці влітку вже на Уралі будуть.

— Дожидайся, аякже! — розсердився Георгій. — Гляди, щоб до літа німці за Дніпром не опинилися.

— Та невже?.. — здивувався хлопець.

— От тобі й невже! Їм на Волзі всипали так, що й досі чухаються. Тебе як звати?

— Пузанком кличуть. Таке прізвисько.

— Прізвисько незавидне…

— А я не ображаюся. Ще з дитинства за великий живіт цим прізвиськом наділили.

Георгій замислився. Для більшої безпеки йому, звичайно, був потрібен цивільний одяг. Оточенець своєю безхитрою простотою викликав деяку довіру.

— Гаразд, — Георгій махнув рукою. — Якщо зрадиш, перша куля тобі!

— Та ви не бійтеся. Я чесно. Сховаю, а потім Надію Іванівну пришлю.

— Хто вона така, твоя Надія Іванівна? — насторо жився Карлов.

— Вона не моя, вона нічийна. З Ленінграда, з блокади привезена. Залазьте на сани. Я вас сіном прикрию.

Георгій спробував вилізти наверх і не зміг. Він притиснув до грудей ниючу долоню. На лобі виступив піт.

— Давайте допоможу, — сказав Пузанок.

Хлопець нагнувся, Георгій виліз йому на спину, потім — на сани і ліг, поклавши автомат перед собою. Пузанок закидав його сіном і перетягнув навантажені сани вірьовкою.

— Но, рушай! — Хлопець прицмокнув, смикнув за віжки. Кінь, провалюючись у снігу, важко зрушив з місця навантажені сіном сани. Незабаром виїхали на проїжджу дорогу. Хлопець видерся наверх саней.

— А як твоє справжнє ім’я, Пузанок? — почувся з-під сіна голос Георгія.