Рука Оберона - Роджер Желязни
Майже кожен амберіт чоловічої статі, знатний чи ні, проводив деякий час на флоті. Ті, хто королівської крові, давним-давно проклали торгові шляхи іншим суднам, що пливли слідом, до морів двох дюжин світів в голові у кожного капітана. У минулі часи я допомагав в цій справі, і хоча моя участь ніколи не було такою глибокою, як у Жерара або Каїна, на мене справили величезне враження сила характеру і дух людей, які перетинали їх.
Через деякий час увійшла Віала, несучи піднос, навантажений хлібом, м'ясом, сиром, фруктами та кубком червоного вина.
Вона поставила його на ближній стіл.
— Ви що, збираєтеся нагодувати полк?
— Краще понадійніше застрахуватися.
— Спасибі! Не приєднаєтеся чи до мене?
— Напевно, я з'їм який-небудь фрукт, — промовила вона.
Її пальці через секунду знайшли яблуко. Вона повернулася на диван.
— Рендом повідомив, що цю пісню склали ви.
— Це було давним-давно, Віала.
— А зараз ви що-небудь складаєте?
Я похитав було головою, зловив себе на цій дурості і відповів:
— Ні. Ця частина мене… відпочиває.
— Шкода, у вас чудово виходить.
— Справжній музикант в сім'ї — Рендом.
— Так, він дуже хороший, але грати і складати — це зовсім різні речі.
— Вірно. В один прекрасний день, коли стане легше… Скажіть мені, ви щасливі тут, в Амбері? Чи все вам до душі? Чи не потрібно вам що-небудь?
Вона посміхнулася:
— Все, що мені потрібно, це Рендом. Він хороша людина.
Я був страшенно зворушений, почувши, що вона так відгукується про нього.
— Тоді я щасливий за вас. І наймолодший і найменший… Йому, можливо, довелося трохи гірше, ніж усім іншим з нас. Немає нічого більш зайвого, як ще один принц, коли їх вже і так ціла юрба. Я був також винен, як і решта. Одного разу ми з Блейзом зсадили його на два дні на острівці на південь звідси…
— А Жерар з'їздив і визволив його, коли дізнався про це, — закінчила вона за мене. — Так, він мені розповідав. Напевно, це турбує вас, якщо ви досі пам'ятаєте це.
— На нього це теж, можливо, справило враження.
— Ні, він давним-давно простив вас. Він розповідав це, як анекдот. До того ж це він увігнав шип крізь каблук вашого чобота, який проткнув вам п'яту, коли ви його надягли.
— Так це був Рендом? Будь я проклятий! А я-то завжди винив в цьому Джуліана.
— Ось цей випадок і тривожить Рендома.
— Як же давно все це було! — Вигукнув я.
Я похитав головою і продовжив їсти.
Мене охопив голод, і вона надала мені кілька хвилин мовчання, щоб я подолав його.
Коли я взяв над ним верх, я відчув спонукання щось сказати.
— Ось так краще, набагато краще, — почав я. — Я провів у небесному місті незвичайну і тяжку ніч.
— Ви отримали знамення корисного характеру?
— Не знаю, наскільки вони можуть виявитися корисними. З іншого боку, я вважаю, що волів би скоріше мати їх, ніж не мати. А тут нічого цікавого не сталося?
— Слуги говорили мені, що ваш брат Бранд продовжує видужувати. Він добре поїв цим ранком, що є підбадьорливою ознакою.
— Вірно, — погодився я. — Тепер він, здається, поза небезпекою.
— Ймовірно. Ця серія жахливих подій, яких зазнали ви всі! Мені дуже шкода. Я сподівалася, що ви зможете придбати під час ночі, проведеної на Тир-на-Нготі, якісь вказівки на поворот до кращого в ваших справах.
— Це не має значення, — заспокоїв я її. — Я не так вже був упевнений в цінності цього підприємства.
— Тоді навіщо ж…
Я вивчав її з відновленим інтересом.
Обличчя її нічого не видавало, але права рука сіпалася, постукуючи і пощипуючи матеріал дивана.
Потім, раптово усвідомивши її красномовність, вона змусила руку лежати нерухомо.
Вона явно була особистістю, сама відповіла на своє питання і бажала тепер, щоб це було непомітно.
— Так, — підтвердив я, затягуючи час. — Ви знаєте про моє поранення?
Вона кивнула.
— Я не серджуся на Рендома за те, що він розповів вам. Його судження завжди точні і пристосовані до оборони. далебі, не бачу ніяких причин не покладатися на них самому. Я повинен, однак, запитати, чи багато він вам розповів, як заради вашої власної безпеки, так і заради свого душевного спокою, тому що є речі, які я підозрюю, але ще не висловив.
— Я розумію. Звичайно, важко оцінити те, чого немає, те, про що він міг промовчати, але, здебільшого, він мені розповідає про все. Я знаю вашу історію та історію більшості інших. Він тримає мене в курсі подій, підозр і припущень.
— Спасибі, — пригубив я вина. — Тоді мені буде легше розказувати, зважаючи на те, що ви в курсі справи. Я збираюся розповісти вам все, що трапилося зі сніданку до теперішнього часу.
Так я і зробив.
Вона іноді усміхалась, коли я говорив, але не перебивала. Коли я скінчив, вона запитала:
— Ви думали, що мене засмутить згадка про Мартіна?
— Це здавалося можливим.
— Ні, — заперечила вона. — Бачте, я знала Мартіна ще в Рембо, коли він був хлопчиком. Я була там, поки він ріс. Він мені тоді подобався. Навіть якщо б він не був сином Рендома, він все одно був би мені дорогий. Я можу тільки радіти турботі Рендома, і сподіватися, що з часом це піде на благо їм обом.
Я похитав головою:
— Я не надто часто зустрічаю людей, подібних вам. І я радий, що, нарешті, зустрів.
Вона розсміялася, після чого запитала:
— Чи довго ви були без зору?
— Так.
— Це може озлобити людину або дати їй більше радості в тому, що вона має.
Мені не треба було подумки повертатися до своїх почуттів тих днів сліпоти, щоб знати, що я був чоловіком першого різновиду, навіть якщо не приймати в розрахунок обставини, за яких я придбав її. Жалкую, але такий вже я є, і я жалкую.
— Вірно, — погодився я, — ви щаслива.
— Насправді це просто стан душі, те, що легко може оцінити Повелитель Відображень.
Вона піднялася:
— Я завжди гадала, як ви виглядаєте. Рендом вас описував, але це зовсім не те. Можна мені?
— Звичайно.
Вона підійшла і поклала на моє обличчя кінчики пальців, делікатно проводячи ними мо моєму лицю.
— Так, — вимовила вона, — ви багато в чому такий, яким я вас представляла. І я відчуваю в вас напругу. Вона була у вас довгий час, чи не так?
— У тій чи іншій формі, я вважаю, завжди, з часу мого повернення в Амбер.
— Хотіла б
