Рука Оберона - Роджер Желязни
— Не дуже квапся з такими побажаннями.
— Що ти маєш на увазі?
— Як я зрозумів, він мав дуже мало контактів з Амбером і з рештою вас, враховуючи, що виріс він в Рембо.
— Так, я теж так думаю.
— Фактично, окрім Бенедикта і Льювілли в Рембо, єдиний, з ким він мав контакт, був той, хто вдарив його ножем.
— Блейз, Бранд або Фіона. Мені спало на думку, що у нього, ймовірно, склалося спотворене уявлення про сім'ю.
— Спотворене, — припустив я, — але можливо, цілком виправдане, якщо я розумію, до чого ти хилиш.
— Думаю, що розумієш. Здається можна допустити, що він не тільки боїться сім'ї, але й має зуб на вашу компанію.
— Таке цілком можливо.
— Чи не думаєш ти, що він міг перекинутися до ворогів?
Я похитав головою:
— Ні, якщо він знає, що вони прислужники тих, хто намагався вбити його.
— Але чи так це? Цікаво знати… Ти кажеш, що Бранд злякався і спробував відмовитися від якоїсь там їхньої домовленості з бандою з Чорної дороги. Якщо вони такі сильні, то я хотів би знати, чи не могли Фіона і Блейз стати їх знаряддями? Якщо це так, то я можу уявити собі Мартіна, вишукуючого щось, що дало б йому владу над ними.
— Занадто химерна побудова зі здогадів, — заперечив я.
— Вороги, здається, занадто багато знають про вас.
— Вірно, але у нас була пара зрадників, які могли багато розповісти їм.
— Чи могли вони передати їм все, що за твоїми словами знала Дара?
— Це хороший аргумент, — визнав я, — але важко сказати.
Окрім випадку з Текі, негайно прийшло мені на розум. Однак, я вирішив тримати це при собі, щоб з'ясувати, до чого він хилить, а не видалятися по дотичній. Тому я сказав:
— Мартін навряд чи здатен розповісти їм багато чого про Амбер.
Ганелон з хвилину помовчав, а потім запитав:
— У тебе був випадок перевірити ту здогадку, про яку я тебе питав тієї ночі біля твоєї гробниці?
— Яку здогадку?
— Чи можна підслуховувати за допомогою Карт? — Нагадав він. — Тепер, коли ми знаємо, що у Мартіна є колода…
Настала моя черга замовкнути, поки невелике сімейство хвилинок перейшло мені дорогу зліва направо, показуючи мені язика.
— Ні, — нарешті, промовив я. — У мене не було випадку перевірити це.
Ми проїхали чималу відстань, перш ніж він вимовив:
— Корвін, тієї ночі, коли ви повернули Бранда…
— Так?
— Ти кажеш, що опісля ти перевірив алібі у всіх, щоб з'ясувати, хто ж це тебе вдарив, і що будь-якому з них було б важко викинути такий фокус в даний час.
— Так, — вимовив я.
Він кивнув:
— Тепер ти можеш подумати про ще одного свого родича. У нього може бути відсутня сімейна спритність лише тому, що він молодий і недосвідчений.
Подумки усміхнувшись, я зробив ручкою безмовному параду хвилинок, які пройшли між Амбером і мною.
4
Вона запитала: «Хто там?», коли я постукав, і я їй відповів:
— Корвін.
— Хвилинку.
Я почув її кроки, а потім двері відчинилися. Віала, ростом лише трохи вища за півтора метра, і дуже худенька брюнетка з витонченими рисами обличчя і м'яким голосом. На ній була надіта червона сукня. Її незрячі очі дивилися крізь мене, нагадуючи мені про пітьму минулого, про біль.
— Рендом попросив мене передати, що він трохи затримається, але турбуватися нема чого.
Вона посторонилася і відкрила двері навстіж.
Я не хотів, але зайшов. Я не збирався буквально виконувати прохання Рендома — розповісти їй те, що вже сказав і нічого більше.
Лише коли ми поїхали кожен своєю дорогою, я збагнув, що саме означало прохання Рендома: він попросту попросив мене повідомити його дружині, з якою я встиг обмінятися не більше ніж півдюжиною слів, що він відправився шукати свого незаконного сина, хлопця, чия мати Морганті вчинила самогубство, за що Рендом і був покараний примусовим одруженням на Віаль. Той факт, що цей шлюб виявився вдалим, все ще дивував мене. У мене не було ані найменшого бажання видавати вантаж таких неприємних новин і, заходячи в кімнату, я шукав вихід.
Я пройшов повз погруддя Рендома, встановлене на високій полиці в стіні ліворуч від мене. Насправді я проминув його, перш ніж до мене дійшло, що зображений був справді мій брат. На протилежній стороні кімнати я побачив її робочий верстак. Обернувшись, я вивчив бюст.
— Я й не знав, що ви займаєтеся ліпленням.
— Так?
Оглянувши апартаменти, я швидко виявив інші зразки її робіт.
— Здорово у вас виходить, — похвалив я.
— Спасибі. Чи не присядете ви поки що?
Я опустився у велике крісло з високими підлокітниками, що опинилося більш зручним, ніж воно виглядало. Вона сіла на низький диван праворуч від мене, підібравши під себе ноги.
— Чи не хочете що-небудь поїсти або випити?
— Ні, дякую. Я можу затриматися лише ненадовго. Справа в тому, що Рендом, Ганелон і я трохи збилися зі шляху по дорозі додому, а після цієї затримки зустрілися і поговорили з Бенедиктом. У результаті всього цього Рендом і Бенедикт змушені зробити ще одну невелику подорож.
— Це надовго?
— Ймовірно, на добу, може, трохи довше. Якщо його поїздка сильно затягнеться, він, ймовірно, зв'яжеться з ким-небудь через Карту, і ми дамо вам знати. — Бік мій почав поколювати, і я поклав туди руку, м'яко масажуючи.
— Рендом мені багато розповідав про вас.
Я посміхнувся.
— Ви впевнені, що не хочете перекусити? Це буде неважко влаштувати.
— Він розповів вам, що я завжди голодний?
Вона розсміялася:
— Ні. Але якщо ви були настільки діяльні, як ви стверджуєте, то я вважаю, ви не викроїли часу на їжу.
— Тут ви наполовину праві. Гаразд, якщо у вас завалявся зайвий шматок хліба, він, може, піде мені на користь.
— Чудово! Одну хвилинку.
Вона піднялася і вийшла до сусідньої кімнати. Я скористався нагодою, щоб від душі почухати шкіру навколо рани, де раптово виник убивчий напад свербежу. Я прийняв її гостинність з цієї причини, а частково через відчуття, що я дійсно зголоднів.
Лише трохи пізніше до мене дійшло, що вона все одно не могла бачити, як я накинувся на свій бік. Її упевнені рухи і позбавлені коливань манери послабили мою свідомість її сліпоти. Добре, мене порадувало, що вона була здатна так відмінно нести свій тягар.
Я почув, як вона наспівує мотив балади «Про тих, що борознять води», пісню великого торгового флоту Амбера. Амбер не був знаменитий своїм виробництвом, так само і сільське господарство не було нашою
