Рука Оберона - Роджер Желязни

Фізична схожість і справді існувала, і я був переконаний у цьому більш ніж наполовину. До того ж, у примарному місті привид Бенедикта цілком підтверджував це, піднімаючи свою нову, дивну руку на її захист.

— Що там таке смішне? — Запитав Ганелон.

Він крокував зліва від мене.

— Рука, — відповів я, — що повернулася зі мною з Тир-на-Нгота. Розумієш, я турбувався через якесь приховане значення, якусь непередбачену силу долі в цій штуці, що явилася у наш світ з того місця таємниць і снів. А вона не протягла навіть дня. Коли Лабіринт знищив Яго, не залишилося нічого. Ця нічна подорож ні до чого не привела.

Ганелон прочистив горло.

— Ну, це було не зовсім так, як ти, здається, думаєш.

— Що ти маєш на увазі?

— Цієї механічної руки не було в сідельній сумці Яго. Рендом переклав її в твою сумку. Саме там була їжа, а після того, як ми поїли, він повернув посуд туди, де він був — у власну сумку, але руку — ні. Місця не було.

— О-о-о, — протягнув я, — тоді…

Ганелон кивнув.

— Значить, вона тепер з ним, — закінчив він за мене фразу.

— І рука, і Бенедикт. Прокляття! Не дуже-то мені подобається ця штука. Вона намагалася мене вбити. Раніше в Тир-на-Нготі ні на кого і ніколи не нападали.

— Але Бенедикт — друг. Він на твоєму боці, якщо навіть в даний момент у вас є деякі розбіжності. Вірно?

Я не відповів.

Він підняв руку і взяв Вогняного під узду, зупинивши його. Потім він підняв голову, вивчаючи моє обличчя.

— Корвін, що ж все-таки відбулося? Що ти дізнався?

Я вагався. І правда, про що я дізнався в Небесному місті? Ніхто не був впевнений, як діяв механізм, який стояв за видіннями Тир-на-Нгота. Цілком могло бути, як підозрювали деякі, що це місце просто втілювало твої невисловлені страхи та побажання, напевно, змішуючи їх з несвідомими припущеннями і здогадками. Підозри ж, викликані чимось несвідомим, ймовірно, краще було тримати при собі, ніж поширювати. І все ж рука була досить матеріальною.

— Я ж казав тобі, — заявив я, — що відсік цю руку у привида Бенедикта. Значить, ми явно билися.

— Ти бачиш в цьому ознаку, що між тобою і Бенедиктом буде в кінцевому рахунку зіткнення?

— Напевно.

— Тобі показали причину цього, чи не так?

Я стомлено зітхнув:

— Так. Було сказано, що Дара і справді у родинних стосунках з Бенедиктом, що цілком може бути правдою. Цілком можливо також, якщо це правда, що він про це не знає. Отже, ми будемо мовчати про це, поки не зможемо це підтвердити чи спростувати. Зрозуміло?

— Звичайно. Але як же це може бути?

— Саме так, як вона говорила.

— Правнучка?

Я кивнув.

— Від кого?

— Від пекельної діви, відомої нам лише з чуток, від Лінтри, дами, яка коштувала йому руки.

— Але ж та битва відбулася нещодавно.

— Час тече по-різному в різних Відображеннях, Ганелон. Біля дальніх меж це було б можливо.

Він похитав головою і розслабив руку, що тримала узду.

— Корвін, я дійсно думаю, що Бенедикту слід про це знати. Якщо це правда, то ти повинен скоріше дати йому шанс підготуватися, ніж дозволити йому несподівано відкрити це. Ви така неплідна компанія, що батьківство, здається, разить вас сильніше, ніж інших. Подивися на Рендома. Він роками не визнавав свого сина, а зараз я відчуваю, що він ризикнув би заради нього своїм життям.

— Я теж так вважаю, — погодився я. — А тепер забудь про Рендома, але проведи здогадки на крок далі в разі Бенедикта.

— Ти думаєш, він прийме сторону Дари проти Амбера?

— Я волів би ухилитися від надання йому вибору, і навіть не дати йому знати, що він існує, якщо він існує.

— Я думаю, ти надасиш йому погану послугу. Навряд чи він емоційна дитина. Зв'яжися з ним по Карті і скажи йому про свої підозри, таким чином, він, принаймні, швидше зможе подумати про це, ніж ризикувати, що він виявиться непідготовленим до якогось несподіваного зіткнення.

— Він мені не повірить. Ти бачив, яким він робиться, коли б я не згадав про Дару.

— Це саме по собі може про щось говорити. Можливо, він підозрює, що щось могло статися, і відкидає це так гаряче, тому що йому хотілося б іншого.

— Прямо зараз це тільки розширить тріщину, яку я намагаюся замазати.

— Твоє приховування правди від нього зараз може взагалі викликати розрив, коли він про це дізнається.

— Ні. Я вважаю, що знаю свого брата краще, ніж ти.

Він опустив поводи:

— Добре. Сподіваюся, ти правий.

Я не відповів, а спонукав Вогняного знову пуститися в дорогу. Між нами існувало невисловлене розуміння, що Ганелон міг питати мене про все, що хотів, і також мовчазно передбачалося, що я вислухаю будь-яку запропонований ним пораду. Частково це було тому, що його положення було унікальним.

Ми не були родичами. Він не був амберітом. Чвари і проблеми Амбера стали його турботами тільки за його бажанням. Давним-давно ми були друзями і союзниками в битві в країні, яка стала йому рідною.

По завершенню цієї справи він попросився поїхати зі мною допомогти мені управлятися з моїми власними справами і справами Амбера.

Таким чином, нас пов'язувала лише дружба, штука більш міцна, ніж минулі борги і правила честі, іншими словами те, що давало йому право чіплятися до мене з подібними порадами, де я навіть Рендома міг послати до біса, коли приймав рішення. Я розумів, що мені не слід дратуватися, так як все сказане ним було запропоновано чесно. Імовірніше за все, це було старе військове почуття субординації, що сходило до наших самих давніх відносин так само, як і пов'язане з нинішнім стан справ: я не люблю, щоб обговорювали мої рішення і накази. Я вирішив, що, ймовірно, мене навіть більше дратував той факт, що він останнім часом висловив кілька проникливих здогадок і кілька заснованих на них досить слушних пропозицій, до чого, як я відчував, мені слід було додуматися самому. Нікому не подобається признаватися в образі, заснованій на чомусь подібному. І все ж, чи тільки в цьому справа? Проста проекція незадоволеності через кілька нечисленних прикладів особистої недостатності? Старий армійський рефлекс щодо святості моїх рішень? Чи мене турбувало щось більш глибоке, що якраз тепер спливло на поверхню?

— Корвін, — вимовив Ганелон, — я тут подумав…

Я зітхнув:

— Так?

— Щодо сина Рендома. Враховуючи, як на вас все заживає, я вважаю цілком можливим, що він міг вижити і все ще десь бродить.

— Хотілося б думати, що так