Том 7 - Леся Українка

*

Тітка Люся розказувала так:

Я вже була не дуже маленькою, саме дев’ятий рік ішов, як уся наша родина і я, звісно, з нею, переїхала жити в місто Луцьке з того міста, де я вродилася й прожила вісім перших років життя. По правді признаюся, не сумувала я й трохи, виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік вже не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що упли-ли вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого і вже не приплинуть ніколи назад... Ні, нічого такого я не думала. Та коли його було й думати? У хаті шарварок, тато й мама повідчиняли усі скрині, повигортали усе манаття з усіх сховів, об’явилося при тому дещо таке, чого я ще ніколи не бачила: мамині сукні школярські, таткові зошити шкільні, моя сорочечка, пошита до хресту, малесенька, наче на ляльку шита, багато писанок великодніх, може, зо двісті, що знайомі селянки дарували, цікаві гудзики, якісь старосвітські, хтозна від якої одежі, і штучні квітки, і малюнки з чужих країв, що татко й мама з подорожів навезли. А дещо було таке, що я знала, та вже призабула, і ставало воно мені за нове; знайшла я свою ляльку в золотих черевичках, та — шкода! — без голови, і братикову дзигу, що колись так гарно співала, і багато-багато таких «забутих друзів»... Усе те здавалось «як нахідка», і все хтілося взяти з собою, та маленька скринька моя не зміщала всіх тих скарбів, а в великі скрині мама не хотіла пакувати того «лому». Тоді треба було зважити, кого з приятелів ущасливити такими дорогими дарунками, кому дати ляльку (їй же можна пришити другу головку!), а кому дзигу (вона ж хоч не співає, а крутиться ще лепсько!), а кому ще що. Збіглося товариство, почали ділитись, а далі сваритись, треба було якось помирити. А тут і сусідки убогі поприход[или] просити одежинки якої, що вже на мій зріст не налазила, треба було раз у раз бігати до мами питатися, «чи можна» віддати се та те.

«БЕРУТЬ У ДВІР ЄВЦЮ...»

(План оповідання)

Беруть у двір Євцю, сироту, племінницю управителя, котрій зле жилося у вітчима (вітчим — чоловік її мачухи, котра утримувала її «при собі» — ради її батьківщини) — девоції, майове набоженство, заздрощі Дарки, чудні пестощі бвці. 16 літ, бал, танці для хлопів «на тім дворі». Бронкове поводіння в іграх, вигнання Єв-ці (на Великдень). Приїзд репетитора на літо до Бронка. Розмова про Україну, книжки. Круто обривається... Туга Юзі. Таємне учіння дітей. Край всьому («не потребую того в моїй хаті»), родинна рада, Юзю посилають в науку до кляштора.

Дарка перестає ходити у двір на роботу за довг, починає робити на себе в полі і «коло машини», віддаючи матері тільки частину. Одруження Ярини. Сватання Дарки, мати не рада віддати, бо Дарка головна робоча сила. (Народилось ще двоє, одно мале, Улянка — вся недолуга, Пріська недбала). Дарка навчається з того знати собі силу. Хтять прийняти приймака, Дарка не хоче, хоче «на своє господарство». Залицяння Ми-колая, Дарка подавляє симпатію, боячись хатньої неволі у Миколая («мати лиха»), Зпайомість з жонатим «парубком» Данилом. Мовчазні візити в хату. Поговори. Дарка обстоює за своїм правом приймати Данила, певна себе, що вона не дасться з ума звести, і певна Данила, що він їй зла не бажає.

Скарга Данилової жінки. Старі пани усовіщують Данила, «говорять» з Мартохою, та каже, що нічого не вдіє. Данила відправляють, Мартосі радять віддати Дарку заміж. Сватають з чужого села, «запивають» без Дарки (Дарка у Юзі служить на літо). Дарка відказує, платить «за безчестя» — знов у кабалі. Любить малу Настю, тая вмирає від менінгіту. З матір’ю тривок псується. Данило ходить таємно, без виразних замірів. Дарка йому забороняє, вона не любить ховатись по кутках. Пани заміряють перебиратись в К. Проситься в К. з панами, ті не беруть, хоч Юзя за Дарку просить: «Ми не можемо брати на свою відповідальність молоду дівчину у велике місто». Пани виїздять, здавши маєток в посесію Євциному дядькові, шляхтичеві, що був колись у них управителем.

Минає три роки. Данило ходить по заробітках, від часу до часу бачиться з Даркою, та його розважає, з жінкою він живе, але погано, «крається на дві половини». Дарка працює, товаришки її сливе всі замужем, тільки придуркувата Грипа та крива Наталка сидять. Дарку лякають такою долею, вона не вважає. Дружить з Улянкою, що нагадує їй Юзю. На село вертається до дядька Євця — з дитиною од вітчима (мачуха вмерла, вітчим її звів), дитина нещасна, в загоні, Євця якась прибита.

Приїзд Юзі з кляштора. Живе в офіцинах з Євцею. Тиф у селі, найгірше в Дарчиній хаті. Юзя не щадить сили, заходячись коло хворих. Дарка їй помагає і вірить без краю. Іван і Пріська видужують. Юзя від втоми і нічних походів заслабла. Євця телеграфує панам. «Мамця» забирає Юзю в К., після потоків сліз і докорів, хоч у Юзі не тиф, а «так щось». Дарка не могла провести, злягла на тиф з Уляною разом. Одвідини Данила, Дарка не має сили заборонити того. Дарка хутко одужує, Уляна вмирає. Під впливом горя Дарка прихиляється до Данила. Данило збіднів, жінка йому вкінець «спротивилась», він її б’є. Дарка бачила її і пожалувала нещасну. Рішуча розмова з Данилом. Данило хоче «сидіти на віру» з Даркою, але де? У Дарки нема своєї хати, а вигнати Данилиху з хати вона «не має сумління»,— у тої діти та й сама вона працювала ж на те господарство, куди ж вона подінеться. Дарка признає обов’язок Данила до дітей. Хотіли б сплатити жінці за хату, та не мають звідки, жити окроме удвох на службі трудно, бо такого подружжя ніхто не прийме, хіба якби готові гроші, та й то прийдеться давати на утримання Даниловим дітям, а там, може, й свої будуть. Нав’язувати ж своїм батькам «байстрят» Дарка не хоче,— всі очі вибиватимуть, буду так, як Євця. Рішають заробити щось готового, «щоб було за що зачепитись, та й вибратись десь до іншого села, «на посесію» абощо, поставити свою хату і сплачувати Данилисі, що там вже присудять. Заробити сільською роботою трудно — Дарка ослабла по тифі,— та й малі то зарібки (той проклятий довг усе з’їв, що за ці роки