Том 7 - Леся Українка

думається. При тому я все-таки тямлю, що ти сього пе читатимеш, і се добре, бо інакше деякі речі мені було б чудно описувати тобі, коли ти й сама їх добре знаєш, а проте не описувати не можна, не буде ніякої «систематичності», чи як би се назвати. Мені ж треба все збагнути, все провірити, а для того треба все пригадати. «Реалізмові» буде шкодити сяя «форма» писання «до другої особи», але ж я інакше не можу, та й хіба не все одно? Я ж се ні для кого пишу і маю право писати, як хочу. Правда, я хотів би написати гарно, краще, ніж думав увесь сей час, бо мені здається, що ти таки якось присутня при моєму писанні, і я хотів би, щоб воно було гідне тебе хоч по формі, коли не по змісту. Гарно — не значить нещиро, скоріш навпаки...

Однак се починає бути смішно, оця «передмова до невидимого читача», особливо беручи на увагу, що ніякого читача ніколи не буде, окрім мене самого. І, наприкінці, звідки я знаю, чи воно вийде гарно чи погано, нереалістично чи навпаки, і де границя межи щирим і нещирим — адже я недарма літератор,— ми так уже зо-псовані усякими «стилями», «настроями», «напря[ма]-ми», що стратили справді всяке «почуття дійсності». Буду писати, як мені хочеться, і перш усього на те, щоб не зійти з ума — се така мета, що може оправдати всі способи.

Заголовка ніякого не треба, я не вмію їх видумувати і завжди видумую не до ладу.

*

*

Ти, може, й не знаєш, з якого саме дня се почалось, хоча, напевне, той день зостався і тобі в пам’яті так, як і мені. Се ж було тоді, як я зрання послав тобі того листа (я писав його цілу ніч), а ввечері ти сама прийшла до мене.

Я тільки,глянув на тебе, і серце моє упало. Ти була поважна, зловісно поважна, і сині прозорі очі занадто зважливо дивились просто на мене. Я волів би в ту хвилину, щоб вони були соромливо спущені в землю. Я волів би, щоб твоя рука тремтіла так, як тремтіли мої руки, коли я помагав тобі здіймати шубку, але ж твоя маленька тверда, мов з пружинами всередині, ручка простяглась без вагання і стиснула без тремтіння мою нещасну, мов зов’ялу, руку. Потім ти зняла шапочку і обтрясла сніг, від якого твоя чорна коса здавалась посивілою і надавала тобі трагічний вигляд; трошки снігу все-таки ще зосталось, він хутко розтав і блищав крапельками при світлі моєї лампи, коли ти сіла при столі. Яка ти була тоді гарна! Мов ельфа, уквітчана росою... Такою я бачу тебе найчастіше у думці своїй... Ой, Галю!..

Ти сиділа, і я почував твій погляд на собі, але я стояв, безсило спершись на стіл, не смів підвести на тебе очей і не озивався ні словом. Я ж не спромігся і на твоє «добривечір» відповісти. Але ти хутко заговорила.

— От бачите, які в нас різні вдачі: ви скоріш одва-жуєтееь писати, ніж говорити, а я навпаки — думала, думала, як би відписати на вашого листа (ви ж просили власне відписати), та врешті зважила прийти і все сказати просто. Не вмію я писати. Та й довго б се було.

І знов у мене серце упало від сього «довго».

— Нащо ж довго,— озвався я тихим голосом, мов тяжкохворий,— коли тут досить «так» або «ні»...

— Сього мало, бо я мушу сказати і те, і друге.

Тут я вперше звів очі на тебе, і ти під моїм поглядом тихо-тихо почала червоніти. Даремно ти з досадою зсунула брови і провела рукою разів два по чолі,— непокірна краска залила обличчя до самої хмари чорних кучерів, мов одсвіт рожевої зорі впав на твоє личенько, і в мене вже прокинулась надія. Я навіть несміло усміхнувся. Але ти раптом підвела голову ще вище і зробила той рух рукою і всім станом, який добре по знаку всім твоїм товаришам («королівський жест», жартують було вони). Від того руху твоя маленька фігурка завжди немов раптом виростає і поважніє. І голос твій при тому стає одважний і гордий. Таким голосом ти й мені промовила:

— Ну що ж, я вам скажу всю правду, хоч би там що. Ви так просите, і ви того варті. Може, від сього страждання ваше буде ще більше, але, видно, так треба, інакше не можна, та й я не вмію інакше.

Невважаючи на твій «королівський жест», я бачив і по голосу твоєму чув, що тобі дуже трудно вимовити оту «всю правду». Я попробував «помогти» тобі, але я ледве чув власний голос, і тепер я ні слова не пам’ятаю, що я тоді сказав. Тільки я добре пам’ятаю, як ти скрикнула: «Ні, ні, не те, ви не розумієте, я люблю вас, вірте мені!» — і тверді міцні пальчики боляче стиснули мою руку.

І знов я не пам’ятаю, що я сказав і як то сталося, що ти вже стояла, а я сидів і тулив твою руку собі до уст,— здається, мовчки, здається, з слізьми на очах. Ти проводила лівицею по моєму волоссі незручно і трошки тремтяче, може, то було від звичайної невдалості лівої руки до всяких рухів, але мені то було любо, миліше, ніж твої «королівські жести». Я боявся обізватись. Не знаю сам чому, але я тямив, що тим твоїм признанням ще не все скінчено і що легше було б мені не діждати ніколи кінця. Але я його діждав... Рука твоя спинилась, ти сіла на другий стілець тут же при столі, сперлась на руку так, що мені не стало видно твоїх очей, і заговорила.

— Я відповіла вам на одно питання вашого лпста і не беру своїх слів назад, хоч я не думала промовити їх так... якось воно вийшло чудно... правда ж?

— Ні, ні,— прошепотів я.

Ти мов не чула того і провадила далі.

— Все одно, я люблю вас, се правда. Я хотіла сховати се од вас і написати вам, що не буду вашою

дружиною, бо не люблю вас, бо люблю