Том 7 - Леся Українка

— Потім ще остатніми часами мушу займатись різними справами, для мене мало цікавими...

Софія так давно вже не говорила пі з ким про свої справи та жалі, що тепер при першій нагоді не могла втриматись і розповіла все, що прийшлось їй дізнатись за сей прикрий час.

— Ах, знаєте, баронесо, через сі різні пригоди, прикрі мені, се місто так обридло, що я рада була б утікати з нього світ за очі! знаєте, бачити перед собою місця, де колись була щасливою, се смутно і прикро.

— А що ж вас тримає тут, коли так? — запитала баронеса.

Софія не зразу знайшла, що відповісти.

— Та... трудно ж так одразу залишити і посаду, і все... при тім же я жду листа від татка з остатньою радою, як мені бути надалі.

— А шкода, що вам тепер стільки різних ennuis 95,— повагом говорила баронеса, пильно дивлячись на Софію, немов роздумуючи про щось, далі вона усміхнулась і жартівливо промовила,— а я от проти волі мушу звідси вибиратись ще до літа,— проганяють мене!

— Як? Хто вас проганяє?

— Лікарі. Женуть конче на води, на купелі! Що ж, хіба й ви зо мною? Я по неволі, а ви по волі?..

— О, куди вже мені про те думать! — якось журливо промовила Софія.

— Шкода, що й думать не хочете,— немов не завва-жаючи тону Софії провадила баронеса,— хоч і то сказать, може вам і не дуже цікаво було б подорожувати з такою старою слабою, як я.

— О баронесо, якби тільки я могла вирватись звідси!

— Попробуйте!

Баронеса почала здаватись Софії дуже милою і симпатичною. Вона розмовляла з нею щиро й охоче, дарма, що баронесі дедалі сей візит починав здаватись трохи довгим. Приїзд Рубецької положив кінець візитові — Софія була не в ладах з графинею, отже не хотіла бачитись тут з нею.

Приїхала додому і застала у себе в господі якийсь чудний рух: слуги то ставали на порозі до салону, то знов вникали, служниці виглядали в шпарки від дверей, а по салону ходило скілька людей з урядовими мінами, а надто один між ними походжав і пильним холодним поглядом поглядав на салонові речі. Софія увійшла до салону, глянула і жахнулась чогось, угледівши там тих людей; вона вже не питала слуг, як сміли без неї пускати чужих до господи, її вразило предчуття чогось недоброго. Між людьми тими вона пізнала одного з кредиторів, тремтячи озвалась вона до нього.

— Позвольте... що се має значити?

— Се має значити наложення аресту на ваші речі.

— Як? з якого права?

Тут підійшов урядовець.

— Позвольте, ви господиня дому?

— Так, я.

— Мушу вас повідомити, що я прийшов після заяв-лення ваших кредиторів наложити арест на всі ваші речі.

— Що ж се таке? Як же се буде?

— Ви не турбуйтесь, се тільки буде тривати, поки буде вестися ваш процес, а потім уже будемо чинити, дивлячись по тому, як скінчиться справа.

— А що ж тоді буде робитись?

— Якщо виграєте справу, то ваші речі при вас і зостануться, а якщо програєте, то тоді се все мусить буде продане з публічного торгу.

При слові «публічний торг» Софія поблідла, опустила руки. В голові їй зашуміло, і вона мов крізь сон чула, як урядовець сказав: «Тепер, за вашим дозволом, приступимо «к делу»; мов крізь туман дивилась, як було при-ступлено до того діла. Зненацька вона обернулась, закрила лице руками і, з риданням в голосі, крикнула до слуги: «Карету!»

Карета ще не була розпряжена і зараз стала біля ганку. Софія шпарко збігла по сходах, сіла в карету, з гуком зачинила дверцята і крикнула: «Рушай!» Візнпк рушив, але, проїхавши кілька кроків, обернувся і спитав: «Прошу ясної пані, куди поїдемо?» Софія не відповідала, не чула, візник переказав питання.

— Куди? А!.. (Куди справді?) До... до баронесп Лан-ден! Як вирвалось у неї се ймення, вона сама добре не знала, врешті се ж тепер була єдина особа в місті, що могла ніби якусь пораду чи хоч розвагу подати.

Баронеса дуже здивувалась, побачивши її вдруге того ж самого дня. Збентежений вид Софії здивував її ще більше, бо Софія полишила її сьогодні, бувши зовсім у спокійному настрої.

— Що з вами? Ви такі розстроєні? — запитала вона Софію, повітавшись.

— Ах! баронесо, якби ви знали, яке мені нещастя! — і вона тремтячим голосом, перериваючи сльозами, розказала, що діється у неї в господі.— Ви простіть мене,— закінчила вона,— що я так нав’язуюсь до вас з своїм ляхом, але я... ви мені...— сльози не дали докінчити фрази.

Баронеса не любила таких сцен, що били на нерви, вона думала, як би се покінчити. Вона почала потішати Софію спокійним тоном, розтягаючи слова.

— Заспокойтесь au nom de Dieu! 96 Перш усього плакати не треба. Ще ж се не пропаща справа, ви можете сплатити сей довг, і тоді...

— Ах, я абсолютно не маю надії сплатити його, се для мене зовсім, зовсім неможливо! все пропало!

— Ну, в такім разі, вам треба щось о собі подумати.

— Ах, я вже не знаю, що мені й думати, куди мені кинутись.

— Перш усього, та cherie 97, не беріть справи так трагічно, в вашому віці рано ще так говорити: все пропало! Ще перед вами довге життя, і все може поправитись. А я вам раджу справді подумати, що вам тепер чинити.

— Що ж, я не знаю! кажіте, радьте, я слухаю вас!

Баронеса усміхнулась задоволено. Потім подивилась

поперед себе, немов розважаючи якусь справу. Далі сказала зважливо.

— Знаєте що, треба вам десь пристроїтись, місця шукати, чи що.