Адам - Остап Сливинський

ти плив на весільній баржі, твої п’яти боролися зі смоляною рікою. Ніч
У вікнах сторожки ходить світло, ніби зіниці того, хто прокидається. Я покажу. Сторожка, а чіпляється за береги, йде кудись — знов не сама, коли вже, здавалось, не буде інакше. А може, досить поспати в її рухливій півтіні? Побути через стіну із тим, хто дивився у наймерехтливіший ліс? І повернувся? * Ми з’їхали в ніч, як на великий пором; велосипеди, намоклі й хиткі, ніби лошата, народжені в морі, готуються трохи пожити своїм життям. Ти хочеш співати, і твій голос — сильний і чистий, ти тримала його давно, — вистрелює вгору, ніби сигнальна ракета, щоб освітити собою зовсім порожні поля. І до мене раптом доходить, що спів — той людський протяжний звук, що інакше був би нестерпним, — існує, щоб ми могли довго йти одне за одним, йти слід у слід у нічній пітьмі.







Йона
Темніє, в подвір’ї підлітки тримаються за руки, міцно і сторожко, ніби земля вже колись дихнула під ними, й тепер може дихнути знов. У них добре наоливлені м’язи, розігріті зіниці. Їхня шкіра горить крізь одяг, вогонь хитає шматок цегляної стіни, тіні високих дерев. Їхня легенда. Світіння дзеркальця, у якому пробігає втікач, нібито Йона. Неправда. Вгорі, кількома поверхами вище, на хребті неприбраної постелі — я бачу — його тіло лежить, мовчазне і порожнє, ніби мішковий прапор. * * Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті. Весна починалася звідси,