Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Григорія подвигнув на звитягу.
76 Великий імператор цей – Траян.
Вдова, ридавши, за вузду спиняла
Коня в найліпшого з нехристиян.
79 Навкруг у корогвах з орлом стояла
Кіннота, і нечутна іздаля
Десь військова сурма похід співала.
82 Сердешна жінка наче примовля:
«Скарай убивць мого, владарю, сина.
Хай і мене поглине з ним земля!»
85 Він каже: «Кари не втече провина,
Як вернемо». Вона: «Ти б хоч зирнув,
А то ще набіжить лиха година,
88 Й не вернеш ти». А він: «Я б не вернув, —
Наступник зробить». А вона: «Що в тому,
Як викона хтось те, що ти забув?»
91 А він: «Веде обов’язок додому,
Бо справедливість дужча од війни,
І жалість заступає путь відому».
94 Для кого не існує новини,
Той тут створив для всіх видиму мову,
Нову для нас, бо ми – землі сини.
97 І поки милувавсь я знову й знову
На образи покори, любі тим,
Хто знає руку різьбаря чудову, —
100 «Багато духів кроком нешвидким, —
Шепнув поет, – з мого підходять боку, —
Угору ми за ними вслід ходім».
103 На все нове пожадливому оку
Слова ці стільки додали снаги,
Що вмить на стежку глянув я широку.
106 Хотів би я, читачу дорогий,
Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,
Як саме Бог велить платить борги,
109 І в формі мук побачив би полуду,
Бо суть настане після всіх страждань,
Які скінчаться в день Страшного суду.
112 Почав я: «Вчителю, там суне, глянь,
Щось неподобне зовсім, незбагненне,
І сповнивсь я непевності й вагань».
115 І він мені: «Моє хоч око вчене,
Та їх придавлює такий тягар,
Що помилився погляд навіть в мене.
118 Ти краще придивися до примар,
Що йдуть під брилами уздовж дороги, —
То й зможеш уявити ступінь кар».
121 Пихатий християнський роде вбогий,
В сліпих думках у тебе голова:
Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.
124 Хіба не бачиш ти, що ми черва,
Що з нас метелик ангельський виходить
І мчить туди, де істина жива?
127 Чом півнем розум твій себе поводить?
Не знаєш ти, що ми – комахи, глей,
Де розвій лиш невивершений бродить?..
130 Коли як слупи статуї людей
Стоять, і кожна стелю підпирає,
Притиснувши коліна до грудей,
133 То вигляд їх несправжніх мук звертає
На справжні муки глядачів чуйних;
Я також співчуття звернув безкрає
136 На більш чи менш зігнутих духів тих,
Яких згинали більші й менші брили,
Й здавалося, найбільш терплячий з них
139 Немов зітхав: «Немає більше сили!»
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1 «Наш Отче, ти, який живеш на небі
Не через те, що замкнений у нім,
А люблячи істот, близьких до Тебе!
4 Іменню й силі будуть хай Твоїм
Од всіх створінь хвала і слава щирі,
Подяка й захват духом всесвятим!
7 Твоє до нас хай прийде царство в мирі,
Інакше відшукати вірну путь
Не може розум у всесвітнім ширі!
10 Як волю в жертву в небесах здають
Всі ангели, співаючи «Осанна!»,
Хай на землі тим шляхом люди йдуть!
13 Хай нині нам спаде щоденна манна,
Без неї-бо пустельний світ страшний
І відстає квапливість ненастанна!
16 Як ми вини даруєм, хоч вони
Страждань нам завдають, так, благодійний,
Нам цнот не зважуй, а даруй вини!
19 Чеснотам нашим захисте надійний,
Удари відвертай, подай снаги,
Бо спокушає ворог нас постійний.
22 Останнє просим, Боже дорогий,
Не нам, бо нам уже не допоможе,
А тим, що йдуть за нами, Всеблагий!»
25 Отак, благавши милосердя Боже
За себе і за нас, вони несли
Каміння, на важке сновиддя схоже.
28 Під різним тягарем поволі йшли,
Утомлені, зажурені хилились,
Щоб змиті плями світу з них були.
31 Як треба, щоб ми тут за тих молились,
Хто в муках нас не забуває там,
Де корені од волі відділились!
34 Допомогти б їм, щоб збулися плям,
Якими світ забруднює людину,
І, чисті й вільні, віддались зіркам!
37 «О, хай вам швидше випростає спину
Той милосердий, що надасть вам крил
У небесах ширяти без упину!
40 Скажіть, як вийти нам хутчій на схил,
Що нас би вивів на жадані сходи,
І як найменше витратити сил,
43 Бо тіло це, Адамове з породи,
Якого не ввібрала ще земля,
Важкої, дуже втомної природи».
46 І відповідь, неначе й не здаля,
Тому, за ким ішов я цими днями,
Нас досягла не знати звідкіля
49 Й така була: «Ідіть направо з нами,
І тут очам відкриються місця,
Де можна йти немертвими ногами.
52 Якби не заважала брила ця,
Що нахиляє лоб мені пихатий
І змушує не піднімать лиця,
55 Я б глянув, хто, живий, себе назвати
Не хоче, і настійність би моя
Умовила за мене попрохати.
58 Значного був тосканця сином я,
Гульєльмо він Альдобрандеско звався, —
Ви, сподіваюсь, чули це ім’я.
61 До того предками я хизувався
І видатними подвигами їх,
Що в серці навіть спогад не з’являвся
64 Про спільну матір; зневажав я всіх,
Тому й помер, як сьєнець кожен знає,
А в Кампаньятіко – всі, до малих.
67 Омберто я; пишання це безкрає
Мене зоставило без голови,
І весь мій дім од нього лихо має.
70 Зніс брилу я на шлях цей коловий
І, поки Бог мої припинить муки,
Мерцем роблю, як не робив живий».
73 Понурившись, сумної мови звуки
Я вислухав; тут інший дух зирнув
На мене з-під
