Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

82 Він мовив, на обличчі огневий

Світився відблиск чесної любові, —

Хоч не сліпучий він, та віковий.

85 А я, вдивившись в небеса чудові,

Все дивувався нешвидким зіркам,

Що сунули по коловій основі.

88 Вожай спитав: «Що, синку, бачиш там?»

І я йому: «Там три побачив зірки,

Що освітили полюс, наче храм».

91 І він: «Вони зійшли замість четвірки,

Яку за обрій час тепер заніс,

А ти уранці споглядав так зірко».

94 Сорделло тут його в обіймах стис,

«Ось ворог наш!» – гукнувши любій тіні,

Він пальцем показав кудись униз.

97 Там, в не захищеній нічим частині

Байраку, сунула гадюка зла,

Той, може, змій, що смерть приніс людині.

100 Ця клята стрічка по траві повзла,

Облизуючись, спину вигинала,

Немов тварина митись почала.

103 Не бачив я й не розповім, як гнала

Сторожа ангельська на небосхил, —

Я бачив тільки, що вона примчала.

106 Під подувом її зелених крил

Утік той змій, і стежкою своєю

Вернули вартові небесних сил.

109 А дух, до нас підкликаний суддею,

Весь час, як споглядала бій земля,

Знайомився із постаттю моєю.

112 «Хай пломінь, що веде тебе здаля,

На свічі стопить віск твоєї волі,

Щоб до емальового йти шпиля! —

115 Почав цей дух. – А як в моїм околі?

Я в Вальдімагрі паном хизувавсь

На всі навкруг місця широкополі,

118 Коррадо Маласпіна прозивавсь,

Не старший з тим ім’ям, того ж я дому.

Тут очищаюсь, бо в рідні кохавсь».

121 «О, – мовив я, – у вас я в краї тому

Не був, але чи хтось в Європі є,

Хто б не чував про землю ту відому?

124 Про вас чужинець навіть дізнає,

Бо чутка скрізь, незмильна, як присяга,

Хвалу князям, хвалу й землі дає.

127 Клянусь – хай знайдеться дійти відвага! —

Що внуки гідно зберігають честь,

Яку вам добули грошва та шпага.

130 У них, з природи й звички, вартість єсть,

І хай лихий глава весь світ спокусить,

Та їх не зманить на стежки нашесть».

133 І він: «Іди, й семи разів не мусить

Лягати сонце в постіль ту ж таки,

Яку Баран з зірних копит не струсить, —

136 Для наших вух приємні ці гадки

У голові твоїй прип’ято буде

Цвяхами, кращими за всі чутки,

139 Як вирок долі чинності не збуде».

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1 По обрію, мов із морського лона,

Біліючи на східному шпилі,

Зійшла кохана ветхого Тіфона.

4 Гра самоцвітів на її чолі

Холодної тварини вид створила,

В якої хвіст, як вістря у стрілі.

7 Там ніч два кроки вгору вже зробила,

Де п’ять вели розмови кругові,

І мусила на третім скласти крила,

10 Коли знемігсь я, мов усі живі,

Бо врешті надійшла хвилина рання,

І задрімав, схилившись на траві.

13 В годину, недалеку до світання,

Коли сумує ластівка в піснях,

На згадку, мабуть, першого страждання;

16 Коли наш розум робить вільний змах,

Земні турботи кинувши, зринає

В божественних перепочити снах, —

19 Мені приснилось, що орел ширяє

На дужих крилах в пір’ї золотім

І, цілячись на землю, небо крає.

22 Приснилося, що був я в місці тім,

Де Ганімед своїх покинув рідних,

Занесений у понадхмарний дім.

25 Гадав я: «В небесах, для себе гідних,

Орел шукає цілі для погонь,

Не полюбляючи низин огидних».

28 Приснилось, що на нашу оболонь

Він блискавкою впав мене забрати

І злинути в негаснучий огонь.

31 А там приснилось, стали ми палати, —

Уявний пломінь був такий страшний.

Що зміг моє сновиддя перервати.

34 Так, певно, затремтів Ахілл грізний,

Побачивши навколо край далекий.

Коли вві сні попав до чужини,

37 Бо мати мріяла, щоб небезпеки

Син, схований на Скіросі, уник,

Але ж і там знайшли героя греки, —

40 Як я здригнувсь, і сон мій геть утік,

І зблідли в мене щоки, як в людини,

В якої холод враз торкнувся щік.

43 Зі мною був лиш провідник єдиний,

Внизу десь бігли хвилі голубі.

І сонце небом зо дві йшло години.

46 «Не бійся і не піддавайсь журбі, —

Учитель мовив, – ми якраз де треба,

І сміливості дух плекай в собі.

49 Чистилище перед очима в тебе,

Поглянь – оце навкруг його стіна,

А там он, у проломі, вхід до неба.

52 На моріжку, де зелень запашна,

Уранці, як тебе лишила дія

І ти заснув, з’явилася жона

55 Прекрасна й дивна. «Я Лючія, —

Сказала, – взяти велено мені

Того, над ким панує сонна мрія».

58 Сорделло й інші тіні визначні

Зостались, а тебе вона забрала

На руки й вийшла, я ж – услід ясній.

61 Сюди принісши, тут тебе поклала,

Вказавши гарними очима вхід,

І водночас із сном твоїм пропала».

64 Мов той, хто, збувшись сумнівів та бід,

Міняє страх на впевненість і спокій,

Коли йому відкрився правди слід, —

67 Так я змінився в радості глибокій.

Вожай, уздрівши це, пішов вперед,

Пішов і я з ним по горі високій.

70 Читачу, бачиш, як підніс я лет,

Тож не дивуйся на мистецтво вище.

З яким про свій писатиму предмет.

73 На місце в мурі вийшли ми найнижче,

Де в ньому був, здавалося, пролом,

І вздрів стіну я, підійшовши ближче,

76 Із замкненим воротами жерлом,

Три східці різнобарвні й мовчазного

Воротаря з осяяним чолом.

79 Не зводив я очей з лиця ясного,

Яке таким світилося вогнем,

Що я не стерпів погляду