Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

82 Сидів він із оголеним мечем,

Що так іскрився відблисками сталі,

Аж я не міг до нього стать лицем.

85 «Відповідайте і не руште далі, —

Він мовив, – хто вас вів? Що треба вам?

Глядіть, щоб не взяли вас часом жалі».

88 «Жона небесна так сказала нам, —

Учитель вимовив, – негайно звідци

Ідіть туди сміливо – брама там».

91 «Нехай жона ця стане вам в провідці, —

Так благородний брамник одповів, —

Відважно ви зійдіть на наші східці».

94 Ми підійшли. Я східець перший вздрів,

Лискучий, сяйний, біломармуровий,

Що лик мій як у дзеркалі відбив.

97 А другий з них був почорно-багровий,

І камінь – грубий, висохлий як є,

Потрісканий до самої основи.

100 Найвищим, на уявлення моє,

Був третій з них, порфіровий, яскравий,

Мов кров, що з вени раненої ллє.

103 На нього вісник праведної слави

Поставив ноги, сівши на поріг, —

Алмазним здавсь поріг той величавий.

106 Вожай мені здолати допоміг

Благої волі східці, дав пораду:

«З благаннями впади йому до ніг».

109 Я, вдаривши у груди тричі зряду,

Схилившися до ніг, прохання склав,

Віддаючись цілком йому під владу.

112 Сьома «глаголями» чоло списав

Мені вістрям меча він і: «Ці плями

Подбай в дорозі стерти!» – проказав.

115 З-під одягу свого, такого ж саме

На колір, як суха земля й зола,

Він вийняв руку із двома ключами:

118 Один був з злота, другий – із срібла.

В щілину білий вклав, а потім жовтий, —

Й на мене хвиля щастя наплила.

121 «Коли б із двох лиш одного знайшов ти

Або в ключах цих вийшла б ґандж яка, —

Сказав він, – то у браму б не зайшов ти.

124 Один дорожчий, другий для замка

Потрібніший і вимагає вміння,

Бо саме він пружину відмика.

127 Іще я маю від Петра веління,

Щоб краще я відкрив, аніж замкнув,

Як хтось мені до ніг складе моління».

130 Тур браму він всередину штовхнув,

Сказавши: «Йдіть; нема-бо стежки в висях

Тому лиш, хто б свій зір назад звернув».

133 І кожна стулка брами об завісах

З металу, що співає, мов сурма,

Повільно обернулася на списах.

136 Тарпейська брама не гула сама

Отак, коли із нападом зухвалим

Забрала чесного Метелла тьма.

139 Та я почув із громом небувалим,

Що голос чийсь молитву десь веде:

«Тебе, – лунало ніжно, – Бога хвалим».

142 Проте було, як і інакше де,

Як і у нас частенько може бути,

Коли із хором враз орган гуде:

145 Слова то чути добре, то не чути.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1 Коли ми стали по той бік порогу,

Який моторна хитрість обмина,

Воліючи покручену дорогу,

4 Замкнулась знову брама голосна, —

Це я почув. Якби я озирнувся,

Чим виправдалась би моя вина?

7 Ми йшли вузьким шляхом, що простягнувся

В глухій розпадині туди й сюди,

Як в морі вал – набіг і вбік війнувся.

10 «Нам тут потрібні вмілість і труди, —

Почав вожай, – не вийти б ненароком

Звідтіль і звідси на свої ж сліди».

13 І ми таким повільним надто кроком

Посунули, що на спочин зайшов

Щербатий місяць шляхом одиноким,

16 Аж поки ми із кам’яних заков

Не вийшли на вершок стрімкої скелі,

Там, де гора униз пішла ізнов.

19 Я – стомлений, обидва – невеселі,

Непевні, досягли ми площини,

Відлюднішої, ніж тропа в пустелі.

22 Дорога йшла стрілою вздовж стіни,

Між прірвою й скалою край обриву

Й три людські зрости мала ширини.

25 Уступ тягнувсь направо і наліво,

І, скільки вистачало сил в очах,

Не видно змін було у нім, на диво.

28 Нога на цей ще не ступила шлях,

Коли побачив я перед собою

Широкі обводи по стрімчаках,

31 Всі біломармурові, із різьбою,

Що проти них не тільки Поліклет,

Сама природа вкрилася б ганьбою.

34 От ангел, щойно мов скінчивши лет,

Приносить вість, виплакувану звіку,

Про мир на всій землі, мету всіх мет,

37 З майстерністю на всю стіну велику

Зображений в величній красоті,

Не схожий на подобу без’язику,

40 Мов «Радуйся!», клянусь, казав він тій,

Що обертає, благосна, ключами,

Які любов хоронять в чистоті.

43 А вид її, осяяний словами,

Що «Се раба господня», виглядав,

Неначе образ, литий за взірцями.

46 «Для іншого увагу теж зостав», —

Сказав моєї керівник надії,

Що близько серця в нього я стояв.

49 І тут помітив я позад Марії,

Між образів, як вирослих з землі,

І обіч з тим, хто вів мене до мрії,

52 Іще картину, врізану в скалі.

Я обійшов Віргілія і вп’явся

У постаті на мармуровім тлі.

55 Ковчег, страшний для того, хто хапався

За діло не своє, тягли бики,

І віз під ним неначебто хитався.

58 Сім хорів створювали співаки,

І в мене сперечалось око з вухом:

Таки є звуки! Ні, нема-таки!

61 У зору спірка йшла також із нюхом

Про дим з кадильниць – витвір різьбаря, —

Чи пахне він, чи ні кадильним духом?

64 Перед ковчегом, сяйним, як зоря,

Ішов танцюючи псалмист побожний,

Що вищий був і менший за царя.

67 А на палаці – бачить міг би кожний —

Мелхола сумно поглядала вниз,

Як і належить пані цій вельможній.

70 Пішов я від Мелхоли й переніс

На інші образи свою увагу,

Вони ж біліли на увесь карниз.

73 Змальовано тут славу і повагу

Монарха, що чеснот його