Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Коли змарнілі, схудлі на лиці Ми втрьох жили на чорнім сухарці І не в цілунку — з ворогом в двобою Судьбу ділили ріізпо між собою.
Я повернусь на отчий свій поріг,
Що я зробив, що доробить не зміг,
Я дороблю, бо я не одинок І чую днів і років перекати.
Якщо ж не вмію цілувать жінок,
Зате братів умію зустрічати.
ПТИЦЯ
А. ІЛиянові'
В хату до мене жовтневої днини Птиця влетіла і сіла на лаві.
Очі допитливі, як у дитини,
Крила, мов райдуга,— дивно ласкаві.
Де ти взялася? І звідки знялася?
Що за натуру мають ті птиці?
Якщо з поетом уже повелася —
Я тобі дам і пшениці, й водиці.
Що ж ти хотіла в моїй кімнаті?
Цвіту не маю, що пахне шипшинно, Білий папір, і рядки кострубаті,
Й думи мої не про тебе, пташино.
Я не народжую райдуги в хмарі,
Вітру дніпровського я не здіймаю, Тільки-рядочки, як іскри в пожарі, Совість і чесність отецького краю.
Може, ти звістку принесла з В’єтнаму, Може, від друзів з Канади, з Цейлону? Птиця злетіла високо на раму,—
Щ6 ти,— у мене не буде полону!
Звісно, для мене ти гарна і мила.
Де ж твоє гніздя? А ти його мала?
Птиця почистила синії крила,
Слухала, слухала — і заспівала.
Я схвилювався — доросла дитина —
В добрій, у світлій, у щасній надії,—
А над столом зацвіла яворина,
А по кімнаті — черемуха віє.
Поля колгоспного вруна багаті В хату ввійшли, а над ними зірниця.
Так ми й сиділи у тихій кімнаті,
В мирній розмові — людина і птиця.
# Я:
*
Мамо, я хочу поговорити з вами У вашім житті і у вашій смерті,
Як ви колись перейшли полями,
Нас беручи на долонечки вперті.
Ось я бачу ті очі синії,
Пальці відчую завжди вузлуваті.
Б’ється мороз в посивілому інеї,
Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.
Он він сидить — не хитрюга мій батько, Пару чобіт все тачає в базарики.
Тихий і чесний, звичайно — багатько, Крапля олії, сухар до сухарика.
Крапля олії та ложка кулешику,
Хліба крихтина — й за неї турбота.
— їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику, їжте, дитята, бо завтра робота.
Може, він чобіт продасть для почину, Сонце над ним стане радістю прошите, Мати ж останню продасть спідничину Нам на штани, на букварики й зошити.
І посміхнеться такою посмішкою,
Що я в житті вже ніде не знаходив.
Ту, що в житті, наче ластівка з громом, Хлопця в дорогу проводила з хати:
-- Чому ти, сину, не став агрономом, Нащо ті вірші почав ти писати?
І задивлялась у зморшках тривожна:
— Де той малий, що пішов без тривоги?
Я б тобі хліба приніс, якщо можна,
Я б тобі пісню приніс, якщо можна. Мамо, до тебе немає дороги.
Пісню б оту, де ті очі дівочі Сяють і ріки шепочуть з гаями (В’ється в Ревуцького 13 аж до. півночі,
В Майбороди2 виліта солов’ями)
Пісню б оту...
А я пісню не рушу,
Тільки вклонюся дорогам і нивам, Тільки візьму вашу ласку і душу,
Може, від того я стану щасливим.
Там, де синь-Дунай,
Там, де зелен гай,
А вже серця мого трудного,
Мамо, не займай.
В’ються пташки крила,
Де твоя могила,
Тільки слідочок З-під білих ніжочок,
А де мати походила.
* #
❖
Хиляться колосом вибалки русі,
Сяє вогнями твій край чудесний.
Тут проспівав соловей Білорусі,
Тут пролітав орел піднебесний.
Клекотом орлім в .війні і в негоді, Піснею щирою повниться днина,
Хай же наш Ямка живе у народі -Зорний орел і душа солов’їна.
Йдуть білоруси, сини твої милі,
В добрім труді їм робота чимала, Хай проживають у щасті і в силі, Хай же їм буде Янка Купала '.
Місту і полю, вусатому житу,
Всій Білорусі, що в сонці засялаг Щиро бажаю і щастя, і квіту,
Хай з ними буде Янка Купала.
# $
*
Запалай, мій вогнику крилатий, Полум’ям привітним і незлим.
, Як мойого серця жар багатий,
У житті не ділений ні з ким.
Запалай, мій вогнику, іскристо, Над лугів шептання вікове,
Мов кохання, молодо і чисто,
Що у серці б’ється і живе.
Я б тебе, мій вогнику, носила В темні ночі і в погожі дні,
Я б свою любов на двох ділила, Щоб дісталась милому й мені. .
І вона б, як вогнище, палала Між лугів і між рясних дібров.
І вона б цвіла не одцвітала,
Білим цвітом знайдена любов.
ПІСНЯ ПРО КИЇВ (Лірична)
Білі каштани, Світлі огні,
Де б не бував я,— Любі мені.
Київські ночі,
Зустрічі в саду —
В серці, куди не піду.
Гори високі,
Синь дніпрова,
Молодість наша Вічно жива.
Київські ночі,
Зустрічі в саду —
В серці, куди не піду.
Ми покохались Там, де дуби,
В київськім небі Два голуби
Кружать, здіймають Крилоньки свої,
Наче ми в парі, в сім’ї.
Так воно стане,
Так воно є.
...Білі каштани,
Щастя моє.
Рідна столице —
Ти моя весна,
Світла, погожа, ясна.
Київські ночі,
4 Зустрічі в саду —
В серці, куди не піду.
Ранки солов’їні,
Ночі весняні,
Далі подніпровські Наснилися мені.
Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,
Ти серце моє,
Далі неозорі Ще й рясні сади.
Друже мій далекий,
Ти прийдеш сюди.
Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість, мила,
Ти серце моє.
Стежки і доріженьки Ген лягли у даль,
В парі ми любилися Серденьку жаль.
Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,
Ти серце моє.
Нам би ще зустрітися В солов’їну ніч,
Теплі б зорі київські Сяли б до віч.
Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є. Молодість мила,
Серце моє.
* *
$
Од явора снується довга тінь.
І вечір ліг, як воїн на привалі.
І скоро в полі фар палахкотінь Освітить путь-дорогу далі й далі:
Оту дорогу, по якій ходив І на якій любив — не долюбив,
Чекав і виглядав тебе єдину,
Свою надію, мов малу дитину,
Твоїм диханням навік полонив.
Прийди тепер! І хоч словечко мов Від тих палких незраджених розмов,
І посміхнись, і дай смагляву руку На добре щастя, не на злу розлуку.
А я тобі віддам і шум дібров,
І літ моїх витку недовгу стежку,
І все, що маю, все,
