Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Чудовні творячи незнані злуки.

82 Співаючи «Владичиці хвала»,

Присіли на квітках і травах тіні,

Яких од нас ховала ще скала.

85 «Аж поки сонце не зайшло в глибіні,

Не сходьте вниз до вінценосців тих, —

Так мантуанець мовив на камінні. —

88 Вам рухи й лиця тіней визначних

Із місця краще роздивитись цього,

Ніж стали б ви в долині серед них.

91 Той, хто сидить найвище і до всього

Байдужий, бо ніщо не веселить,

І хто не мовить слова ні до кого, —

94 Рудольф то імператор, що зцілить

Італії мав змогу тіло хворе,

Яке тепер ніхто не оживить.

97 А цей, чий вид йому гамує горе,

У землях панував, де б’є струмок,

Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, —

100 Це Оттокар, який ще з пелюшок

Був кращий, ніж ледащо з бородою,

Розпутний Венцеслав, його синок.

103 Кирпань, який, збентежений судьбою,

Щось каже духу з добрістю в лиці,

Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.

106 Погляньте на скорботні душі ці:

Та в груди б’є себе, а та – дивіться —

З долоні робить подушку щоці.

109 Бо ж їхній син і зять, як моровиця,

Французьку землю знищує притьмом, —

Їм є чого від горя й мук хилиться.

112 А той, що видається моцаком

І вкупі з носачем виводить фразу,

Оперезався гонорів паском.

115 Коли б затримався при владі зразу

Юнак, який чоло за ним здійма,

Перелилась би доблесть з вази в вазу.

118 А інших згадувать синів дарма:

Хай Федеріго й Джакомо на тронах,

Найкращого ж із спадку в них нема.

121 Нечасто бачиш у потомних гронах

Чесноти предків волею того,

Хто їх дає на просьби по законах.

124 Співає поруч носача цього

Ще й Педро, славою навік покритий,

Бо знали Пулья і Прованс його.

127 Рослину має сім’я проростити, —

Щастить Констанці проти всіх дружин,

А надто Беатріче й Маргеріти.

130 Найтихший владар сів собі один,

Хоч щастя в пагонах у нього вище:

Англійський Генріх то, Йоаннів син.

133 А той, що очі звів, стоїть найнижче, —

Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють

Мечем Алессандрії в бойовищі

136 Кров з Монферрато й Канавезе ллють».

ПІСНЯ ВОСЬМА

1 Була година, що наводить тугу

На моряків, м’якшить-бо серце їм

За вигуком «бувай!» смутному другу,

4 Коли новий любові пілігрим

Десь чує, як оплакують каплиці

Вмирущий день подзвінням жалібним.

7 Я кинув слухати і став дивиться:

Поважний дух, піднявшись, щоб була

Його помітна тінь юрбі столицій,

10 Склав руки, звівши до свого чола,

На схід поглянув, мов сказав до Бога:

«Байдужий я до блага і до зла!»

13 Й злетіло «Світе тихий…» з уст у нього

Так гаряче, побожно й ніжно так,

Що в млості я забув себе самого.

16 І душі підхопили, мов на знак,

Побожну пісню, ніжну та гарячу,

І очі піднесли, як і співак.

19 Скеруй свій зір на істину, читачу!

Спрозоріла запона, як скляна,

І стало видно правди зміст і вдачу.

22 Побачив я, як ця юрба значна,

Немов з небес чекавши благодаті,

Дивилась вгору, скромна, мовчазна.

25 Побачив ще, як стали наближати

Два ангели і кожен мав клинок,

Блискучий, та затуплений, щербатий.

28 Зелений, наче молодий листок,

Убір в зелених крилах променився

І легко з вітром бавивсь між гілок.

31 Один із них над нами зупинився,

А другий на той бік перелетів,

І натовп душ між ними опинився.

34 Я б любував з білявих їх голів,

Та зір мій відібрала їх корона,

Він втратив силу від сліпучих див.

37 «Вони – посли Маріїного лона, —

Сказав Сорделло, – повзає тут змій,

Вони ж – тверда від нього оборона».

40 Я озирнувсь – такий був острах мій, —

І в вожая сховався під габою,

Знайшовши в згортках захист певний свій.

43 Сорделло ж мовив: «Стріньмося з юрбою

Цих знатних тіней, що, мені здалось,

Охоче б побалакали з тобою».

46 Три кроки лиш пройти нам довелось,

Аж тут, немов чекав мене зустріти,

Уважно додивлявсь до мене хтось.

49 Не встиг ще небосхил так потемніти,

Щоб те в очах його й моїх запнув,

Що відстанню раніш було закрите.

52 Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, —

Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,

Що ти до злих залічений не був!

55 Він, привітавшися сердечно й чемно,

Спитав мене: «Під гору цю коли

Водою ти дістався нетаємно?»

58 «О, – мовив я, – стежки по горю йшли.

Нехай би, в першому житті відбуті,

Вони б в наступнім радість принесли».

61 І лиш мої слова були почуті,

Як одсахнулися й Сорделло, й він,

Немовби подивом великим скуті.

64 Звернувся до Віргілія один,

А другий до сусіди: «Встань, Куррадо,

І подивися на Господній чин!»

67 Мені ж він мовив: «Вдячності заради,

Що винен ти тому, хто приховав

Путі свої й блукає без поради, —

70 Мою Джованну, я прошу, настав

На молитви: хай слізьми щоки вмиє,

Бо в небо завжди чистих плач злітав.

73 Навряд чи мати в неї з горя мліє,

А то б свій білий зберегла покров, —

Колись вона за цім ще пожаліє!

76 Ось доказ, як горить в жінках любов,

Коли згаса її підпора гідна,

А зір і дотик не розпалять знов.

79 А на труні міланцева єхидна,

Не півник наш, галлурський, родовий, —

Для неї це окраса надто