Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Від Апеннін, з-під Ермо, витіка,

97 У день страшний загибелі, нерано,

З пробитим горлом ледве я дійшов,

Червонячи весь шлях свій кров’ю з рани;

100 І язиком, зважнілим для розмов,

«Маріє», – встиг шепнуть, як ти вже знаєш,

Лишаючи тілесний свій покров.

103 Живим скажи усе, що знати маєш.

Господній ангел взяв мене, й грозу

Зчинив той, з Пекла: «Гей, чого займаєш!

106 Коли вже за одну його сльозу

Тому, з небес, віддасть нетлінне кара,

То тлінному візок я підвезу!»

109 Відомо, як у висі гусне пара,

А з неї в небі остигає мла,

І далі вже пливе блакиттю хмара.

112 До злої волі, що шукає зла,

Додавши глузду, зняв він дим із вітром,

Бо звіку здатність ця в нього була,

115 І ввечері погнав наказом хитрим

Од Пратоманьйо аж до Апеннін

Хмарину й струсонув густим повітрям,

118 Що обернув ураз на воду він, —

І залило притьмом яри без ліку,

Бо ґрунт не міг увесь ввібрати плин.

121 Зусюди повінь цю несло велику,

Що завжди в русло головне зверта,

Й не стримати було навалу дику.

124 І труп мій кинула бистрінь крута

З Арк’яно в хвилі Арно по зливанню,

На грудях розриваючи хреста,

127 Що з рук я склав у мить страшну, останню.

Мій труп тягло між заростей рясних,

Аж поки мулом засмоктало й тванню».

130 «Коли ти вернешся з блукань трудних

І кожна пригадається подія, —

Сказала тихо третя після них, —

133 То не забудь, прошу, й мене: я – Пія.

Знайшла я в Сьєні світ, в Мареммі – тьму.

Це знає той, кого манила мрія,

136 Я ж подала для персня перст йому».

ПІСНЯ ШОСТА

1 Коли кінчиться партія у «цари»,

Той, хто програвсь, од люті аж пашить,

Повторюючи всі костей удари,

4 За другим же юрба канюк спішить, —

Той зайде перед ним, смикне той ззаду,

А той ще – збоку ближче забіжить.

7 А він іде, всіх слухаючи зряду,

Щось даючи, аби прохач відстав,

І тим рятується, на їх досаду.

10 Отак і я обличчя повертав

У натовпі густому на всі боки

Й звільнився врешті, всім-бо обіцяв.

13 Там аретинець був, що скін жорстокий

Сталь Гіно Такко завдала йому,

І той, хто впав при втечі до протоки.

16 Там зводив руки на мольбу німу

Новелло Федеріго й той пізанець,

Чий батько добрість виявив саму.

19 Граф Орсо теж був, як і смерті бранець,

Що заздрість принесла сердезі край,

Хоч, мовив, був не за гріхи вигнанець.

22 Кажу про П’єра де ла Брочча. Хай

Брабантська донна дбає що є сили,

А то опиниться між гірших зграй!

25 Скінчивши з тінями, які молили,

Щоб інші помолилися за них,

Аби найшвидше в рай вони ступили,

28 Почав я: «Десь-то у рядках своїх

Ти кажеш, світе мій, що не поможе

Молитва проти вироків святих.

31 Всі ж молять тут про милосердя Боже…

Невже надії їх – лише мана?

Чи я не так тебе тлумачу, може?»

34 А він мені: «І мисль моя ясна,

І їх не зрадять їхні сподівання,

Коли продумати усе до дна.

37 Бо не змаліє суду владування,

Як вмить вогонь любові зробить те,

Що робить довге тут перебування.

40 Коли ж писав я слово це просте,

Ще не могла молитва гріх обмити,

Для неї ще чужим було святе.

43 Високий сумнів слід твій пригнітити,

Зажди, чи та не ствердить це тобі,

Хто буде істині й уму світити.

46 Не знаю я, чи втямив ти собі,

Що мовлю про щасливу Беатріче,

Яка тебе чекає на горбі».

49 А я: «Мій проводирю, йдімо швидче,

Я вже не стомлююся, як колись,

І тінь гори поквапитися кличе».

52 Він одповів: «Ми день іти взялись,

Щоб путь скінчити вечором затишним,

Але думки ці наші не збулись,

55 І поки станеш на шпилі горішнім,

Той верне, хто за гору там іде,

І полум’ям тебе засліпить пишним.

58 Он глянь – душа сидить і нас не жде,

А поглядає навкруги байдуже, —

Хай скаже, найкоротша стежка де».

61 Наблизилися ми. Ломбардська душе,

Яка була велична й горда ти,

Яка поважна і шляхетна дуже!

64 Вона без слів давала нам пройти,

Лиш погляд кидала на нас вогнистий,

Мов лев на відпочинку, з висоти.

67 І підійшов Віргілій променистий,

І запитав її про зручний шлях.

Вона ж не побажала відповісти,

70 Та поцікавилась, в яких краях

І як жили ми. Ледь вожай промовив:

«Я мантуанець…» – раптом у думках

73 Схопився дух, як вітру ніжний повів:

«Ти з Мантуї! Там і моє село,

Сорделло я!» – І обіймав, здоровив…

76 Рабо Італіє! Скорбот житло,

Судно без стерника під хуртовину!

Не владарка земель – блудниць кубло!

79 Зачувши про кохану батьківщину,

Тінь благородна миттю підвелась

До співвітчизника, як личить сину.

82 А в тебе колотнеча здійнялась

Між городянами над всяку міру,

І вкруг стіна за ровом зіп’ялась.

85 Поглянь по берегах морського ширу,

Злощасна, і на себе зір зведи, —

Чи є куток, який радів би миру?

88 Юстініан узду був назавжди

Надів тобі, в сідлі ж нема нікого, —

Тож сором став би менший без вузди.

91 А ви, святоші, кесаря нового

Та посадили б до його сідла,

Якби ви Бога слухали живого.

94 Та кінь здичавів з неслухнянства й зла

Бо від острог тоді став