Адам - Остап Сливинський

То була для нас ризикована іграшка: стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе, а тоді бігти, не озираючись. Потім біг відлунював навіть у сні — простий танець світу, який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи в русі кілька пожовклих листків. І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали повні кишені дрібних ключиків і монет, і голосно брязкали, біжучи — недорослі кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі, у бризках води, яка була на нашому боці, — ми тікали й розхлюпувались, як повні по вінця склянки на столі, де танцює хтось дуже великий. Дзеркальце
Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує шкоринка світла. Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле                                                                  захаращене місто, а я чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку, за якою — вогні й олені у зжовклих паперових лісах,                                                                 що пахнуть пригодою, лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального виходу з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти – ти, уяви — приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком,                                                                 то був твій підпис, я знав, я не міг помилитися. Я тут побуду ще трохи — ти вважай, що мене нема. «Вийди мені назустріч,
доки я не забув, навіщо виходив»[1]
Поміж хмар світляків у Пірані (як я їх уявляю) — ми стоїмо, тяжкі, наче два шкіряні черевики. І що? Не впустять нас на поміст, який будують тут на піску, щоб і ми випробували на своєму горлі промінь? Якщо кажуть, ніби ми їмо дерев’яну кашу, то хай так і буде: вийдемо і скинемо сорочки, вітер сам заграє на наших ребрах, вітер знає свою справу. Слухай своє взуття, воно пережило те, що для тебе було сном. Поки