Адам - Остап Сливинський

плюскіт води, — якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби потривожений кит, — а я навіть не пішов попрощатися, не хотів дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною щебенем доріжкою, як її батько крокує попереду, перехилений під вагою валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб поправити їй наплічник. Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води, ніби почався якийсь неможливий річковий приплив, як човни на надто короткій прив’язі занурюються носами, і вже одним оком міг бачити інший світ — мовчазний, розсіяний і пливкий, злитий в один каламутний моноліт, ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег осів на дно разом з усім своїм дитинним життям, радий принаймні поразці, повний по вінця і безвідмовний. Полум’я

1. Не знаю, чи ти ще готова все це любити — ліси у зламаній скрині, оксамитовий мішок, з якого все випадає, мій страх темряви, і цей акваріум, що світить усю ніч і їсть своє тихе життя; мої виходи на провалену палубу, невміння боротися за найдрібнішу увагу, вигадане мною світло між іменами, щонічні забіги, в яких я виборюю гілку нереального дерева. Досить відхилити двері, і потрапляєш до іншого світу. Я можу назвати точну дату й годину, коли ми переселились туди і злиплись, як сирні янголи. Не замовкай, гори цим єдиним вогнем, говори у товщі води. 2. Світло не ходить саме, я помилявся. Мої легені були надуті випадковим поривом вітру. Я не говорив, я був схожий на погано настроєний приймач, який тільки марнує чужі слова, викидаючи їх у темряву, я не міг вигадати жодної рими, я зненавидів дітей і їхні милі забавки, я хотів убивати жінок і тим зменшувати свій програш, я не бачив гілок і кришталевих озер, старих наоливлених паротягів, собак, що весело гавкають під короткою зливою. Я був мертвий, коли телефонував тобі, я спав, Змійко.
3.

                                                                                   знов — М. С.