Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Крізь пітьму не пройти до дна жахного,

І я: «Учителю мій, перейдім

73 На другий бік, спустімся з мосту цього,

Бо хоч я звідси й чую – слух ступів,

Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого.

76 У відповідь він мовив: «Я б хотів

Сказать, що хочеш чути: що високу

Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів».

79 Зійшли із мосту ми із того боку,

Що поряд з восьмим сховом по стіні;

Цей схов явив картину нам широку:

82 І я побачив кублища страшні

Огидних змій; од негоді цієї

Ще й досі кров холоне у мені.

85 Не слав же, Лівіє, землі своєї,

Де крім амфесібен є тьма потвор:

Келідри, ченкри, якули, фареї.

88 Ні стільки гиді, ні подібний мор

Не стрінуться ні там, де ефіопи,

Ні там, де хвиль червоних чути хор.

91 Торуючи собі між гадів тропи,

Крутились голі тіні без надій

Знайти чи схови, чи геліотропи.

94 На грудях в них хвости й голівки змій

Сплітались, тиснучи із болем спину

І руки в’яжучи вузлом на ній.

97 Найближчому до нас в одну хвилину

Туди, де шия з пліч в живих стирчить,

Змія, вкусивши, упустила слину.

100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,

Спахнув він і згорів, весь обернувшись

На попіл за якусь коротку мить.

103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,

Прийшов цей попіл сам з собою в стик,

Ув образі колишньому зімкнувшись.

106 Учені знають часу певний лік,

Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,

Коли надходить п’ятисотий рік.

109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа

Та ще амом, не зерно, не трава,

А нард і мирра – в нього смертна хижа.

112 Мов той, хто падає і охлява,

Коли його на землю біс жбурляє,

Чи закупорюється голова,

115 Коли ж підводиться, все оглядає,

Тяжким припадком зламаний цілком,

Дивується і, дивлячись, зітхає, —

118 Так грішник встав над попелу горбком.

О, Божий суд суворий надто з нами,

Раз безліч мук вділяє багатьом!

121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;

І той: «Недавно я з Тоскани зміг

Потрапить до цієї злої ями,

124 Звіряче, не по-людськи я поліг.

Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі —

Звір, і Пістойя – гідний мій барліг».

127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі

Розкаже нам, за віщо кари ці;

Я знав його лихим в благополуччі».

130 Перш грішник не вважав, що тут співці,

Але, на мене звівши очі вперті,

Від сорому змінився на лиці

133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, —

Це найлихіше у моїй судьбі

І навіть гірше від самої смерті.

136 Відмовити не можу я тобі,

Сюди-бо я попав як тать із татів, —

Взяв посуд з ризниці я, далебі,

139 А іншого в крадіжці звинуватив.

Та щоб цьому не дуже був ти рад,

Якщо на вихід ти надій не втратив,

142 Ти слух свій прихили для дальших рад:

В Пістойї спершу влада «чорних» згине,

Та свій Флоренція поновить лад.

145 Марс пари з долу Магрського підкине

У тучі, як вмістилища покар,

І буря разом з громом всюди рине;

148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,

Яке втече по Піхтовому полю, —

Там «білих» остаточний жде удар.

151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

1 Наприкінці розмови святокрадець,

Підвівши руки, дулі поробив

І крикнув: «Боже, ось тобі мій вкладець!»

4 Від того часу змій я полюбив:

Одна ті чорні заглушила звуки,

Мов кажучи: «А не кажи цих слів!»

7 А друга, оповивши йому руки,

Зв’язала у тугому їх вузлі,

Й не розірвать ніяк цієї злуки.

10 Пістойє, о Пістойє! Чом в золі

Ти не зникаєш у вогненних бурях,

Твоє закореніло сім’я в злі!

13 У жодному з пекельних кіл похмурих

Ще не траплявсь мені такий блюзнір,

Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.

16 І той побіг, немов лавина з гір;

Я вздрів центавра – з пащі била піна

І він кричав: «А де він? Де цей звір?»

19 Є, мабуть, у Мареммі половина

Тих змій, що збились там, де був конем,

До місць, де починалася людина.

22 Над тім’ям же нависши тягарем,

На плечах щирився, немов собака,

Дракон; із ніздрів дихав він огнем.

25 Учитель мій сказав: «Ти бачиш Кака,

Який колись під самий Авентін

Розлив озера крові, розбишака.

28 Давно не ходить із братами він,

Бо видурив собі в них на додаток

Велике стадо з тучних луговин.

31 Не довго так збирав собі достаток:

Дав Геркулес йому сто раз дубця,

Хоч перший же вмертвив його десяток!»

34 Центавр завіз у даль свого їздця,

Й три духи підійшли під час розмови,

Їх не помітили б ні вождь, ні я,

37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»

Тоді з нас кожен мову перервав,

Їх пильно роздивлятись був готовий.

40 3 них на землі нікого я не знав,

Та голос до знайомства спричинився,

Бо раптом хтось чиєсь ім’я назвав,

43 Промовивши: «А Чанфа де подівся?»

І носа пальцем я собі торкнув,

Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.

46 Не диво, коли ти це все почув

І віру ймеш, читачу, неохоче:

Я теж не вірю, хоч і сам там був.

49 І поки я втупляв свої в них очі,

Враз виповз шестиногий змій гидкий

Та на одного з них як не підскоче!