Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
28 На мене звівши очі хижака,
Розкрив свої він груди до скелета
Й сказав: «Дивись, розрубина яка!
31 Дивися на каліцтво Магомета!
А спереду йде стогнучи Алі, —
Спотворене лице – його прикмета.
34 Усі, хто тут несе в собі жалі,
Є сівачами розбрату й розколу
І йдуть, порубані, в жахливій млі.
37 А ззаду чорт рубає всіх посполу,
Бо грішники гуртом повз нього йдуть,
Шматує лезом він усіх спрокволу,
40 Коли вертається скорботна путь.
У нас, допоки дійдемо до нього,
То всі ушкодження і заживуть.
43 А ти хто, що по краю кам’яного
Йдеш гребеня, ти, може, відтягти
Гадаєш строк покарання страшного?»
46 «Не вмер він ще, і не гріхи стягти, —
Сказав мій вождь, – його повергли в сушу, —
Бажання все самому осягти.
49 Умерлий, я його проводить мушу
Крізь Пекло, з кола в коло всіх принук, —
Це так, як те, що бачу твою душу».
52 Спинив їх з сотню тої мови звук.
Всі, роздивляючись мене єдино,
Від подиву забули гіркість мук.
55 «Під ясним сонцем братові Дольчіно,
Щоб не зарано впав на наш поріг,
Перекажи таке, жива людино:
58 «Готуй припаси, бо глибокий сніг
Новарцю стане за підмогу, й з нею
Боротись довго ти б уже не зміг». —
61 Підвівши ногу трохи над землею,
Промовив Магомет такі слова,
Ступнув та й рушив стежкою своєю.
64 Той, в кого з одним вухом голова
Була обкарнана на повну силу,
Відтятий ніс і зрізана брова,
67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,
Як всі, у здивуванні похиливсь,
Розкрив горлянку, з крові потемнілу,
70 Й сказав: «Ти не за гріх сюди зваливсь,
Я в тій землі, де знають всі латину,
Стрічав тебе, якщо не помиливсь.
73 Ти П’єра пригадай да Медічіну,
Коли повернешся у чарівну
Поміж Верчеллі й Маркабо долину,
76 Ти попередь у Фано сивину
Мессера Гвідо з Анджолелло в парі, —
Бо прозираєм істину одну, —
79 Що скинуть їх за борт в мішку по сварі
Біля Каттоліки на дно руде
При зрадному тиранові-почварі.
82 Між Кіпром та Майоркою ніде
Не здибувавсь Нептун з таким пороком,
Хоч вільно там пірат судно веде.
85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком
І править в землях, що їх мій сусід
Повік минав би якнайшвидшим кроком,
88 До себе звабить їх, мов для бесід,
Але вітрам фокарським необорим
Вже їм було б молитися не слід».
91 І я йому: «Щоб світом я просторим
Розніс про тебе звістку між людьми,
Скажи: хто це з таким печальним зором?»
94 Тоді він щелепи розняв самі
Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,
І вигукнув: «А він тепер німий!
97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні
Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганні.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Куріон!
103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий
У темряві, поміж калічних зграй,
З лицем, аж почорнілим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»
І тим приніс біду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповідати
Без свідків я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совість: цей вожатий
До мене руку із щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тіло безголове стеле
У стаді покалічених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутій руці, немов ліхтар,
І стогне болісно вона: «Ой, леле!»
124 Він сам собі світив, немов пожар,
І був один у двох і двоє в однім,
А як – це знає лиш правічний цар.
127 Він зупинився під мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Між мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.
133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвів малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —
Незгірш Ахітофел Авессалома
З Давидом збурював на бій гіркий.
139 Нарешті мозок мій скувала втома,
Бо він був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тіла незнайома,
142 Така була мені покара й мста».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА
1 Великий натовп цей і ці терзання
До того обпоїли зір мені,
Що підступали із грудей ридання.
4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?
Чому ти роздивлятися готовий
Ці тіні покалічені, страшні?
7 Тебе ж не притягали інші схови,
І там же ти не зупинивсь ніде.
На двадцять дві аж милі ці закови.
10 А місяць вже під наші ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалі,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав, – я мовив у печалі, —
На що я зором націляв своїм,
Ти сам би не велів мені йти далі».
16 Але він рушив, я пішов за ним,
Розмову слухавши, на зміст багату,
А там додав: «У цім дуплі бруднім,
19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,
Напевно, і мій родич
