Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Так зляканий став мову знов вести, —

Тосканців та ломбардців з ями смути.

100 А лихолапам краще відійти,

Щоб не лякали злістю нас своєю.

А я, не сходячи із висоти,

103 Сімох покличу стежкою цією

Прийти, як свисну, як це робим ми,

Зринаючи з смоли дихнуть над нею».

106 Звів Злий Собака писок із слиньми,

Хитнувши головою, мовив: «Балуй,

Хитруне, та не памороч уми!»

109 А той, бо спритність мав таки чималу,

Сказав: «Вам добре з Хитруном таким,

Що віддає своїх вам на поталу!»

112 Тут Никлокрил, перечачи усім,

Гукнув йому: «Як пустишся навтіки,

Чи з бігом не зрівняюсь я твоїм?

115 Як над смолою крил розмах великий

Розкину, то і видно буде нам,

Чи встоїш проти нашої ти кліки».

118 Читачу, подивуйся чудесам:

Всі стали очі обертать поволі,

І перший, хто не довіряв словам.

121 Цього Наваррцеві було доволі,

Напружив ноги та й стрибнув собі,

Урятувавшись від лихої долі.

124 Усі аж скаженіли у злобі,

Й найгірше той, хто більшого дав маху.

Він кинувся, гукнувши: «Я ж тобі!»

127 Але дарма: бо крил гінких до страху

Не прирівняти: цей шугнув на дно,

А той в повітрі уподібнивсь птаху.

130 Навчилось каченя не так давно,

Як сокіл надлетить – мале у воду!

І той у гніві, що втекло воно.

133 Розлючений Росотопчій нагоду

Не проминув, щоб дати бій усім,

І полетів над ямою наброду.

136 Не стрівся він з хабарником метким,

Тож бойовисько розпочав гаряче

На цей раз із товаришем своїм.

139 А цей, лихий, як яструб той неначе,

Теж в нього пазурі встромив зо зла,

Та й впали разом в озеро кипляче.

142 Жара в смолі їх миттю розняла,

Та повернутися не мали сили,

Бо обліпила крила їм смола.

145 І Борода, як інші, посмутнілий

Звелів, щоб четверо в парній імлі

На той бік прірви помагать летіли.

148 І тут, і там всі сіли на землі

Й гаки простерли вгрузлим у мерзоті,

Що вже спеклись в розтопленій смолі.

151 І ми їх залишили у турботі.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1 Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,

Один за одним надійшла пора,

Як в міноритів прийнято покутніх.

4 Мені згадалась байка прастара,

Подібна тим подіям проречистим:

Езоп в ній вивів жабу та щура.

7 В «цю мить» і «зараз» схожість та ж за змістом,

Що в бійці тій і в баєчних рядках,

Коли поглянуть оком променистим.

10 А що думки по других йдуть думках,

То народилась з тої мислі друга,

І ось чому подвоївся мій страх.

13 Я думав так: «Лиш через нас наруга

Спіткала так їх і жорстоко, й зло,

Тож їх гризе і гіркота, і туга,

16 Що зло коли б їх дужче припекло,

Його б на нас зігнали і негайно:

Як зайцю з хортом, так би й нам було».

19 Волосся диба стало незвичайно,

Коли назад я раптом озирнувсь,

І так сказав: «Учителю, сховай-но

22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь

Тих Лихолапів: не одну їх тушу

Уже я бачу, гнівом всяк надувсь».

25 І він: «Твоє лице не швидше мушу

Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,

Аніж твою пойняту страхом душу.

28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;

Мої з твоїми легко поєднати,

Тож до ухвали звів я їх притьмом;

31 Якщо доволі правий схил покатий,

То в дальший схов потрапимо за мить

І вороги не зможуть нас догнати».

34 Не встиг свою він мову закінчить,

Як я побачив – на простертих крилах

Рій демонів до нас чимдуж летить.

37 Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!),

Як мати, що прокинулась в диму,

У стінах, від пожежі спломенілих,

40 Хапає сина та й біжить у тьму,

Турбуючись ним дужче, ніж собою,

Накинувши сорочку лиш саму.

43 Умить рвонувсь він до крутого звою,

Що обертавсь на косогір стрімкий

І замикав наступний схов стіною.

46 Не швидше наповняє лотоки

Перед млиновим колесом струмина

І з розмаху б’ють в лопаті струмки, —

49 Ніж ковзала учителева спина,

І він мене до серця пригорнув,

Не як товариша, як свого сина.

52 І лиш ногами землю він торкнув,

Як вискочили на скалу з розгону

Дияволи, та страх уже минув:

55 Бо вишній Промисл, давши в охорону

Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,

Наклав на вихід з неї заборону.

58 Блискучі тіні посувались там

Повільно, заливаючись сльозами,

Знесилені тяжким якимсь чуттям.

61 На кожній плащ із довгими кінцями,

Каптур на очі низько насувавсь, —

Отак в Колоньї вчинено з ченцями:

64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,

Але тяжким, свинцевим був зісподу,

Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.

67 О вічний одяг для цього народу!

Пішли ми – вліво, як черга журна,

Вслухаючись у зойки й плач наброду.

70 Під тягарем, за одною одна

Йшли тіні, і супутника нового

Хода щокрок давала забарна.

73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого

З людей, ділами чи ім’ям значних,

Слід глянути, поки йде спуск полого».

76 Впізнав тосканську мову хтось із них

І вигукнув: «Чом женете в дорогу

Ви, що хапаєтесь між тіней цих?

79 Можливо, дам тобі я допомогу».

І озирнувся й мовив вождь: «Зістав

Ступні разом із ним і йдіть у ногу».

82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,

Що допомога в них для нас готова,

Але вантаж і