Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Од гір, де Тібр почавсь, до стін урбінця

Лежить моя вітчизна чарівна».

31 Я ще уваги повен був по вінця,

Коли мій вождь із доторком легким

Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».

34 І тут я волю дав словам таким

Без затримок тривалих чи обманів:

«О душе, скована вогнем палким!

37 Твоя Романья вся в серцях тиранів

Без воєн неспроможна й дня прожить,

А нині меч нікого там не зранив.

40 Равенна, як раніш, така ж лежить,

У ній орел Поленти загніздився,

І Черв’я під крилом його дрижить.

43 А край, що зрештою оборонився,

Де ліг француз кладовищем сумним,

В зелених лапах нині опинився.

46 А пес Веруккйо з песиком своїм,

Які Монтанью вбили так мізерно,

Скриплять зубами над шматком смачним.

49 Міста ж біля Ламоне та Сантерно

Під юним левом білого герба,

Що зазіхає на добро пажерно.

52 Той край, де Савйо ллється з-під горба,

Лежить собі між долом та горою,

Немов між волею й ярмом раба.

55 Але прошу тебе переді мною

Відвертим бути, як я щойно був,

Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».

58 Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув

Своїм колючим вістрям, і, не знаю,

Як саме сталось, зрештою загув:

61 «Якби я вірив, що відповідаю

Тому, хто знов побачить білий світ,

То мій вогонь би не тремтів без краю.

64 Та ми терпіти будем вічний гніт,

Тож віддаватись нічого химерам, —

Не боячись ганьби, я дам одвіт.

67 Я воїном був, потім кордильєром,

Повіривши у мотуз рятівний,

І віру цю святим сповило б флером.

70 Якби мене наш пастир головний

Не спокусив – хай злом йому помститься! —

Я розповім, як стався гріх страшний.

73 В житті, відколи зміг на світ з’явиться,

З дарунком нені з м’яса та кісток,

На вдачу був не лев я, а лисиця.

76 Таємних я доріг знав кожний крок

І так прехитру лаштував я пастку,

Що край землі здригався од чуток.

79 Коли побачив я останню частку

Своїм літам, то надійшла пора

Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.

82 Утіхам давнім всім поклав я край

І дурня я прогнав, якого клеїв, —

Ах, я нещасний! – і вже бачив рай,

85 Та ватажок новітніх фарисеїв,

Що воював в місцях, де Латеран,

Не проти сарацинів чи євреїв;

88 Він ворогами мав лиш християн,

Які не здобували Акри сміло

Й не гендлювали в землях бусурман.

91 Зневажив він свій сан, святе все діло,

В мені ж – непоказний, сумирний чин

І мотуз, той, що геть ослабив тіло,

94 І як Сільвестра хворий Константин

З Сиратті кликав гоїти проказу,

Мене намірився закликать він

97 У нього люту вгамувать відразу.

І знітивсь я, не знавши, що робить:

Він нетверезим видався одразу.

100 А він казав: «Душі гризото, цить!

Я розгрішу тебе; хай ум багатий

Порадить Пенестріну як згубить.

103 Рай можу замикати й розмикати,

Ключі я маю для ції мети, —

Їх не хотів мій попередник знати».

106 Не міг до мене доказ не дійти,

Не втримав слів у власній обороні,

Й сказав: «Раз, отче, зняв із мене ти

109 Мій гріх, то удержись в такім законі:

Багато обіцяй, а менш роби, —

Й восторжествуєш на високім троні».

112 Франціск по мене злинув на гроби,

Та чорний херувим промовив руба:

«Облиш, бо він іде в мої раби!

115 Мені душа була у нього люба,

Відколи раду він лукаву дав!» —

І зараз же вхопив мене за чуба.

118 Він не розкаявсь, прощеним не став;

А каючись грішить – дільце мерзенне,

Є суперечність в цьому стані справ».

121 Ой лихо! Чудисько оте скажене

Мене за чуб схопило й додало:

«А ти й не бачив, що за логік з мене»? —

124 І до Міноса вкинуло, й чоло

Насупив той, хвостом крутнув по спині

Аж вісім раз, його куснувши зло,

127 Й сказав: «Вогонь – покара цій провині».

Тому я тут в скорботі й муці йду,

В огонь одягнений, як бачиш, нині».

130 І пломінь в дальшу муку та біду

Посунув, змовкнувши, червонотілий,

Хитавши ріг свій гострий на ходу.

133 А я і вождь – ми разом поспішили

Звестись на кам’яної арки шар

Над ямою, де муками платили

136 Ті, хто на чварах наживав тягар.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА

1 Хто, навіть вільними від рим словами,

Повісти міг би, скільки крові й ран

Побачив я на дні нової ями?

4 Тут мова лиш заводить нас в обман:

Бо наш словник ще дуже невеликий

І розум завузький збагнуть цей стан.

7 Якби звелись усі мерці й каліки,

Хто кров у благодатному краю

Пулійському пролив під зойки й крики

10 Від рук троян; хто в довгому бою

Перснями заплатив данину волі,

Як чесний Лівій в книгу вніс свою;

13 Ті, хто відчув непереносні болі,

Що їх завдав дерзкий Роберт Гвіскард,

І ті, чиї кістки гниють поволі

16 Під Чеперано, де без алебард

Пулійці зрадили, й, не вдівши лати,

При Тальякоццо їх здолав Алард;

19 Коли б на одну купу поскладати

Всі кукси й шрами, – їх стократ затьмить

Той надто моторошний схов дев’ятий.

22 Побачив я того поміж страхіть,

У кого, мов у діжки не до вжитку,

Був розруб з губ до місця, чим смердіть.

25 Кишки звисали аж по саму литку,

Йшли нутрощі до темного мішка,

Де в кал надходить все, що