Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Побачив скрізь під ним страшні глибини.
34 Мов той, за кого учинили мсту
Ведмеді, бачив, як візок з Іллею
Вогненні коні мчали в висоту,
37 Саме лиш сяйво, ясністю своєю
Подібне на хмаринку неясну,
Десь високо вгорі понад землею, —
40 Так бачив я, вогонь снував по дну;
Хоч душі в нім горіть не перестануть,
Не викривав із них він ні одну.
43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,
Й якби я не затримавсь на краю,
То легко міг би в тій безодні кануть.
46 І вождь, цікавість бачивши мою,
Сказав: «У цих вогнях є душі, й кожна
Зодягнена у пагубу свою».
49 «Учителю, – промовив я, – тотожна
Ця думка з баченим; передусім
Скажи лишень мені, коли це можна,
52 Який то пломінь із вершком двійним
Неначе ворожнечу ллє злостиву,
Мов Етеокл горить із братом в нім».
55 Він мовив: «Кару тут несуть правдиву
Улісс і Діомед; їх ремесло
До мсти веде їх, як вело до гніву.
58 В палаючий вогонь їх принесло
Сильце з конем, що відчинило браму,
Звідкіль шляхетне римське сім’я йшло;
61 Деїдамія, що в сльозах від страму
Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;
Та ще Палладій, викрадений з храму».
64 «Якщо говорить це двійко палань,
Прошу, – сказав я, – вчителю, і знову
Прошу, і тисяч варте це прохань,
67 Не дай мені почуть твою відмову
Тут зачекать рогатий пломінь цей,
На волю згляньсь, уклін зробить готову».
70 І він: «Оздоблює твоє лице
Достойна просьба, і її я вволю;
Не розмикай лиш губ своїх кільце.
73 Я сам казатиму; турботи й волю
Твої я знаю, ти ж для греків цих,
Мабуть, незбагнутих поділиш долю».
76 Обравши мить і місце, вождь до тих,
Що саме сходили на схил пологий,
Звернув промову в виразах таких:
79 «О ви, одягнуті в огненні тоги!
Якщо вас гідний став я, поки жив,
Якщо вас гідний став я, скільки змоги,
82 Як я вести почав високий спів,
Не рухайтесь, і хтось хай скаже, чому
Та як загинув, як життя скінчив».
85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому
Став видавати гуркіт чималий,
Неначе грім у вихрі вітряному.
88 І, розхитавши свій вершок малий,
Немов крило для підіймання й лету,
Заговорив і так сказав: «Коли
91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту
На цілий рік замкнула, відійшов
(Енея назва не пірнула в Лету),
94 Ні почуття до сина, ні любов
До батька, ні палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов, —
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душі моєї – бачить в світ вікно,
Людську чесноту і порок конечний.
100 Я спорядив одне тоді судно
І в море вийшов із товаришами,
Які були зі мною заодно.
103 Проплив між обома я берегами
Іспанії й Марокко, сардів край,
Й між іншими в тім морі островами.
106 Уже в нас над чолом сріблився гай,
Коли у місце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пішов Севільї справа сад живий,
А зліва одійшли будови Сети.
112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.
118 Тож пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моїх супутниках лишила слід,
І вже не знав я, як їх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схід,
Зробили на шалений лет в просторі
Із весел крила й брали вліво хід.
127 Під іншим полюсом я всі вже зорі
Зрів уночі, а наші на очах
Зникали мало не цілком у морі.
130 Уп’яте сяяла на небесах
І гасла місячна стезя широка,
Відколи вийшли ми на смілий шлях,
133 Як несподівано гора висока
Замріла невиразно нам здаля,
Що вищою з усіх здалась для ока.
136 Зраділи ми, але нова земля
Зустріла негостинно, вітровінням
Ударивши у снасті корабля.
139 Кружило тричі нас води крутінням,
Вчетверте ж піднялась корма увись,
Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —
142 І хвилі понад нами знов злились».
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА
1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,
Помчав у далину і там заглух
Із дозволу привітного поета.
4 Коли наш зір принадив інший дух
Неясним звуком, що із нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався
На зойк того – і так тому і слід, —
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревів стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь із міді,
Здавалось, од страждань та болів, блід, —
13 Так, замкнені в палаючім боліді,
Говірку позичаючи в огні,
Слова з’являлись у туманнім виді,
16 Та зрештою собі шляхи ясні
На вістрі язика знайшли в проході,
І ринули розбірні й голосні, —
19 Й почули ми: «О ти, хто в нашім роді
Ломбардськім щойно чітко говорив,
Сказавши: «Йди лишень, із мене годі», —
22 Я б, може, пізно просьбу повторив,
Не пожалій спинитись на хвилину,
Як не жалію я, хоч би й згорів.
25 Як зараз впав ти в цю сліпу країну, —
Вгорі ж зосталась люба сторона
Латинська, що я втратив за провину, —
28 Скажи,
