Сонети - Вільям Шекспір

Чи з ворогом твоїм дружить я смів, Любив того, на кого маєш око? Як ти до мене виявляла гнів, Чи я себе не бичував жорстоко? Чи є в мені гординя, що взяла б У тебе службу вірну — за образу? Твоїх пороків я слухняний раб, На все готов з очей твоїх наказу. Ненавидь, люба, — смак пізнав я твій: Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий. 150
Хто, кволій, сил тобі вділив таких, Що полонить людські серця змогла ти? Мої ти очі змушуєш брехати, Що світлий день — затьмарений для них. Чому так до лиця тобі пороки, Що навіть вчинений тобою гріх Мені чеснотою здається, доки Тебе не виправда в очах моїх? Чому — тим краща ти в моєму вірші, Чим більший гріх знаходжу я в тобі? Хай я люблю ненависне юрбі, Та честі не уймай мені, як інші. До грішниці росте любов моя — Тим вартий більшої любові я. 151
Кохання юне — то й не зна сумління, Хоч, певна річ, воно любові плід. Тож вад моїх тобі чіпать не слід, — Це твій порок у мене вріс корінням. Бо зрадиш ти — безчестю віддаю Я дух шляхетний на догоду плоті. І душу вмить осквернену мою Купає плоть в гріховному болоті. Від імені твого, твоїх приваб Та плоть тремтить і цілиться на здобич. Вона за щастя має, наче раб, За тебе стати і сконати обіч. По совісті, повір, моя ти любо, Любов’ю зву цю боротьбу і згубу. 152
Я кривоприсягаю вже давно, Але і ти зламала клятву двічі: Ти і мені брехню говориш в вічі, І честь подружню топчеш у багно. Та за подвійну зраду і наругу Я докорять тобі не маю прав, Бо й сам не першу, може, і не другу, І соту вже присягу я зламав. Я присягався у твоїй чесноті, У вірності й правдивості колись. Я власні очі засліпив, щоб проти Поганьбленої істини клястись. Глумивсь я з правди, клявся проти неї, Свої уста споганивши брехнею. 153
Заснув Амур, тримавши смолоскипа; Одна з дівчат Діаниних тоді Взяла вогонь, що з рук Амура випав, Та й погасила нишком у воді. Вогнем любовним у долині гаю Нагрілось раптом зимне джерело І від недуг болящим помагає, Бо дивний чар навіки зберегло. Ту головешку запаливши знову З очей моєї милої, хлоп’я Грудей моїх торкнулося. В діброву Ходив купатися даремно я. Бо купіль та зціля мої недуги, В якій божок вогню добув удруге. 154
Божок кохання задрімав колись, Поклавши обіч смолоскипа свого, А німфи, те помітивши, знялись І потайки наблизились до нього. Одна із них схопила той вогонь, Який серцям спричинював знемогу,